— Як цікаво! — вигукнула вродлива місіс Еверслі, широко розплющивши свої гарні, але трохи бездумні сині очі. — Кажуть, ніби жінки мають шосте чуття. Як ви гадаєте, сер Ейлінгтон, це правда?
Знаменитий психіатр саркастично посміхнувся.
— Яких тільки дурниць люди не кажуть, місіс Еверслі. А що цей термін означає — «шосте чуття»?
Сер Ейлінггон Уест, повний, трохи гоноровитий чоловік, був видатним фахівцем у галузі психічних захворювань і цілком усвідомлював, яке авторитетне становище він посідає. Він глибоко зневажав цей тип гарненьких, але вбогих на розум жінок, до якого належала його сусідка за столом.
— Ви, вчені, завжди такі суворі. А хіба ж воно справді не дивно, коли іноді хтось безпомилково вгадує те, що тільки має статися? Тобто передбачає події, відчуває їх. Як на мене, це справжнє чудо. Клер розуміє, що я маю на увазі. Правда ж, Клер? — І місіс Еверслі виразно поглянула на господиню дому, ледь закопиливши губки та стенувши плечима.
Клер Трент промовчала. На невеликому званому обіді, крім неї, були присутні: Вайолет Еверслі, сер Ейлінгтон Уест, його племінник Дермот Уест — давній товариш Джека Трента, і, нарешті, сам Джек Трент, чоловік Клер, статечна людина з добродушним обличчям і приємною лінькуватою манерою сміятись. Він і підхопив нитку розмови.
— Дурниці, Вайолет! Якщо, наприклад, близька вам людина гине в автомобільній катастрофі, ви неодмінно згадуєте, що минулого вівторка бачили уві сні чорного кота і тоді ж таки відчули: щось має статися.
— О ні, Джеку, ви змішуєте передчуття з інтуїцією. А ви, сер Ейлінгтон, якої думки: існує передчуття чи ні?
— Можливо, в якійсь мірі, — обережно погодився лікар. — Але багато залежить від збігу обставин і, крім того, завжди слід пам’ятати, що про більшість подібних випадків, як правило, розповідають уже згодом.
— Я не вірю в передчуття, — досить рішуче сказала Клер Трент, — чи в інтуїцію, чи в шосте чуття, чи взагалі в щось із того, про що ми так жваво сперечаємося. Ми йдемо крізь життя, як поїзд крізь темряву, до невідомого місця призначення.
— Це навряд чи вдале порівняння, місіс Трент, — уперше підвів голову і приєднався до розмови Дермот Уест. Його ясні карі очі якось дивно сяяли на засмаглому обличчі. — Річ у тім, що ви забули про сигнали.
— Сигнали?
— Атож. Зелений — усе гаразд, червоний — небезпека!
— Червоний — небезпека! Як цікаво! — вигукнула місіс Еверслі.
Дермот Уест досить безцеремонне відвернувся від неї.
— Звичайно, це лише спосіб якось позначити таке явище. Увага — попереду небезпека! Червоний сигнал! Стережіться!
Трент глянув на нього зацікавлено.
— Ти говориш так, наче маєш досвід, друже.
— Так, маю, тобто мав.
— Розкажи нам.
— Можу навести один приклад. Це сталося зі мною в Месопотамії. Якось увечері, невдовзі після замирення, заходжу я до свого намету, і мене опановує відчуття: небезпека! Стережись! Не маючи найменшого уявлення, що б то могло бути, я обійшов табір, прискіпуючись до всього без причини, вжив усіх необхідних заходів остороги проти нападу вороже настроєних арабів, та коли повернувся до намету, відчуття небезпеки виникло знову, ще сильніше, ніж доти. Небезпека! Тоді я виніс ковдру, закутався в неї і переночував надворі.
— І що було потім?
— Перше, що я побачив наступного ранку, коли зайшов до намету, був пристрій із ножем майже у пів-ярда завдовжки — той ножака пробив ліжко якраз у тому місці, де я мав лежати. Незабаром мені стало відомо, що це налаштував один служник араб, чийого сина розстріляли як шпигуна. Що ви можете сказати про це, дядечку Ейлінггоне? Хіба не яскравий приклад того, що я називаю червоним сигналом?
— Дуже цікава пригода, мій любий Дсрмоте, — ухилився від відповіді фахівець.
— Але для вас не досить переконлива?
— Справді, не досить. Я не маю сумніву, що тебе, як ти твердиш, охопило передчуття небезпеки. Проте я ставлю під сумнів причину появи цього передчуття. З твоїх слів виходить, ніби воно виникло ззовні, тобто було викликане впливом на твою свідомість якогось зовнішнього джерела. Але сьогодні ми знаємо, що першопричиною майже всіх таких явищ є наша підсвідомість.
— Завжди і скрізь — підсвідомість, — вигукнув Джек Трент. — У наші дні нею можна пояснити що завгодно.
Мов і не помітивши, що його перебили, сер Ейлінгтон провадив:
— Я гадаю, що своєю поведінкою чи поглядом цей араб якось викрив себе, хоча свідомо ти нічого не помітив і не запам’ятав. Але підсвідомість — та, навпаки, ніколи й нічого не забуває. Ми припускаємо також, що людина підсвідоме міркує і робить висновки цілком незалежно від вищого, тобто свідомого бажання. Отже, твоя підсвідомість запідозрила можливість замаху на твоє життя і зуміла пробудити у свідомості захисну реакцію.
— Визнаю: звучить переконливо, — усміхнувся Дермот.
— Але не так цікаво, — закопилила губки місіс Еверслі.
— Можливо також, що підсвідоме ти відчув ненависть до себе з боку того араба, — провадив сер Ейлінгтон. — Те, що раніше називали телепатією, певна річ, існує, хоча умови, за яких вона включається, досі нез’ясовані.
— А ще якісь випадки з вами траплялися? — запитала в Дермота Клер.
