Я посадив її на диван і пішов до старого, що сидів у темній комірчині, пообіцяв йому довгий очисний сон і круасани вранці, і саме завдяки цьому після численних уточнень про рушники й мінеральну воду я залагодив і питання про пляшку коньяку та кубики льоду, дійшовши навіть до сніданку, що належав уже до іншого світу, бо ніч ще не скінчилася й по цей бік були коньяк і балкони, що виходили на цвинтар Монмартру, якого Франсина одразу не побачила, бо перше, що я зробив, — зсунув докупи грубі, похмурі штори, які повісив власник, немов соромлячись картини, що чекала подорожніх під балконом. У нічній тиші немов відчувалася тенденція вести розповідь про війну 1914 року абощо, потім відбулася перевірка запасів харчів і гігієнічних засобів (Франсина двома руками попробувала матрац, старанно та ефективно вгрузаючи і майже відскакуючи, щоб пересвідчитися, чи немає в тому фірмовому виробі грудок), я знову завів її в коридор і зробив жест, автоматичний для багатьох людей, замкнув двері, двічі повернувши ключ, тепер для мене не було нічого автоматичного, тепер був замкнений простір, кімната, обмежена зона і Франсина та я посередині, саме там, де я хотів, щоб ми були цієї ночі після мухи у віскі й чорної плями на тому, що було Фрицом Ланґом (уже не кажучи про пляму Людмилу, холодний камінь у порожньому шлунку). Непогано, похвалила Франсина, принаймні м’яке освітлення й чудове ліжко, лягаймо, хочеш, я вже не можу.
Андрес і далі стояв, немов спостерігаючи засув замка і ключ, інколи озираючи кімнату, оббігаючи її очима; почувши мене, зробив непевний жест, усміхаючись, підійшов до мене й сів на край ліжка, став переді мною навколішки, дивлячись так само пильно, як і тоді, коли озирав кімнату, заходився знімати з мене туфлі й пестити мені кісточки. Ти замерзла, дівчинко, тобі ще треба випити, ходімо покуримо в ліжку й поговоримо про те, про що говорять, коли втома випустила своїх тваринок і пропонує відповіді на загадки.
— Андресе, Андресе, — все в ньому спонукало мене говорити, немов здалеку, й церемоніально роздягатися, — Андресе, понад усякими санкціями мені лишається тільки просто не бачити тебе, поміняти тебе на скандинавські романи або відпочинок на лижному курорті.
— Безперечно, — сказав Андрес, немов здивувавшись, руками вже розстібаючи бюстгальтер, — так, я знав про це, дівчинко, ти запитуєш, чи я знав, що я сам повинен поміняти себе на щось інше, хай там як, аж ніяк не на лижви, а на щось інше, і саме про це нам треба поговорити, тобто маю говорити я з оцим недопитим коньяком у пляшці, щоб розкувати себе й дати великого копняка розумовим затичкам, якщо коньяк здатний виконати цю роль. Чому в тебе такий витончений, укритий пушком животик, ти пестиш мене, але я не хочу, дівчинко, цієї ночі я не хочу ніжності, не знаю, чого мені треба, але в усякому разі не ніжності, я не вимагаю її й не шукаю, і в цьому розумінні добре, що Людмила прогнала мене під три чорти, це з біса добре, бо все не могло тривати так і далі, й завинили тут усі троє, ви обидві, не здатні змінити порядку полиць, і я, що раптом став кретином у пошуках невідомо якої чистоти, намагань стерти чорну пляму, дізнатися, що сказав мені той тип у кіно.
— Укрий мене, — попросила я, намагаючись вивільнити свої стегна з-поміж його, і Андрес, і далі навколішки, здивовано поглядав на мене й засміявся, бідолашка, гола, як обчищений кукурудзяний початок із косами, а я наганяю на тебе космічну нудьгу, звісно, я зараз ляжу, дівчинко, я навіть укрию тебе двома ковдрами, щоб вазомоторні механізми, або які вони там, організували свої інформаційні кола й дали термічну реакцію, вже не кажучи про цей келишок, який ми зараз п’ємо, старий приніс не що інше, як «
роздягався, розмовляючи зі мною, дивлячись на мене, повільно розстібав штани, пальці немов засинали на кожному ґудзику, руки ворушилися самі по собі, а тим часом він
можливо, ти знаєш, де містечко Вер’єр. Так, звичайно, на лінії Со, сісти в метро коло Люксембурзького саду, це десь кілометрів за двадцять від Парижа на південь,
повільно витягав поділ сорочки зі штанів, не закінчивши розстібати їх, і став розстібати сорочку,
