Читанка для Мануеля полностью

Ми прокинулись уже по одинадцятій, листоноша дзвонив уже двічі, ще раз довівши, що природа наслідує мистецтво, але яке мистецтво — жалюгідну листівку, з якою я повернулася до ліжка, бо ще не виспалася вволю, Андрес скористався тією миттю, щоб украсти в мене подушку, й тепер курив сидячи, волосся спадало йому на очі. «London suínguin beri biútiful plenti ricuchas, pripéar matecito, quises, Charles»[66]. Паскуда Ередіа, мовив Андрес, не встиг спакувати валізи, як уже просить мате, до речі, мабуть, ми ще маємо час заварити його. Твоє вживання множини ми вже знаємо, сказала я, згорнувшись клубочком без подушки, бо шукала тепла. Гаразд, я йду приготую, але спершу розповім тобі сон, поки він не розвіявся остаточно. Людо, він дуже дивний. Отож, мій Юнґу, слухай і витлумачуй, казав я, тобі, безперечно, снилися потяги.

Але я мав розповісти не про потяг, а про кінотеатр і те, що сталося в ньому, то була майже болісна потреба зафіксувати побачене словами, навіть якщо від нього лишилось, як і завжди, не більше ніж гіпсова маска на чомусь жвавому і живому, антиматерія того, що даленіло запаморочливо швидко й лишало самі клаптики, а може, й неправду, мені, Людо, снилося, що я пішов у кіно з приятелем, не знаю котрим, я ніколи не бачив його обличчя, ми пішли дивитися загадковий фільм Фрица Ланґа[67], кінотеатр був величезною до безглуздя залою, яка інколи снилася мені, здається, я вже розповідав тобі про неї, там були два екрани під прямим кутом, тож можна було сісти в різних секторах зали і обирати той або той екран, бо сектори казна-яким чином перехрещувалися між собою, місця теж чергувалися під прямим кутом, щоб не порушувати стилю — далеко до нього Альвару Аальто[68], а я безкінечно шукав місця, звідки я добре міг би бачити трилер, але або я був надто далеко, або щось поставало перед екраном і моїми очима, тоді я вдруге підвівся і вже не бачив свого приятеля, що в дідька сталося, я вже не годен пригадати. Далі вже почався фільм, дія відбувалася в суді, була якась жінка з негарним обличчям, у стилі Ельзи Ланчестер[69], пригадуєш, що викрикує з лави підсудних або свідків, я сидів надто збоку й намагався знайти інше місце, і тут до мене підійшов офіціант, молодик із традиційними вусами в стилі барів «Хілтон», у білій жилетці, й попросив мене йти за ним. Я сказав, що хочу додивитися фільм (знаю, що згадав його назву, в якій, мабуть, було слово «північ»), і тоді офіціант роздратовано або нетерпляче скривився і владно показав мені на вихід; я зрозумів, що повинен іти. Коли ми проминали низку зал, які теж не раз мені снились і скидалися на приватний клуб, офіціант вибачився за своє грубе поводження: «Я, месьє, був змушений так учинити, тут є один кубинець, що хоче вас бачити», й довів мене аж до входу в салон, де панували сутінки.

— Halt![70] — звелів доктор Юнґ. — Кубинець — це дуже просто: крики, протести, все, про що розмовляли вчора, і нечисте сумління, яке маємо в цьому домі, авжеж.