Читанка для Мануеля полностью

— Цієї ночі я хочу бути з тобою, — сказав Оскар, — сподіваюся, після зворушливої церемонії мені дадуть спокій аж до завтра. Як там у Парижі, ти вже забронювала готель абощо?

— Ми, стюардеси, живемо дуже поміркованим життям, — відповіла Ґладіс, умираючи від сміху, тож кабальєро треба самому пошукати собі готель.

Вона відчула муркітливий поцілунок за вушком, пестливу руку, яка заповзала під блузу, відчула, як лагідно піднімається рожева пучка на вершині пагорба, навколо якого повільно кружляли пальці Оскара. А втім, казала далі Ґладіс, хоч у принципі нам заборонено надавати панам пасажирам таку приватну інформацію, повідомляю, що ти маєш кімнату з ванною по сусідству з моєю, незмірний подив, я послала телеграму перед вильотом, тут є певна сіра речовина, розумієш. І то не тільки цю телеграму, бо друга, «ЦІЛУЮ, КОКА», вже спонукала котитися по автошляху на південь дві машини, отже, аж три шляхи, один повітряний і два наземні, зійдуться синхронно тієї миті і в тому місці, де рідкісні зразки аргентинської фауни передадуть французьким представникам, теж не дуже поширеним. Оскар заплющив очі й бачив, як відходить Ґладіс, що знову пішла розносити таці, хтозна, що, зрештою, абсурдніше: церемонія на аеродромі чи невідступна присутність чогось ще не знаного й не пережитого, що не повинно мати значення для нього, дві колонки в газеті, несамовитий біг через вимкнення струму (через вимкнення струму?), дівчата, одержимі місяцем і карнавалом, напівголі в потоці світла, що відкинув їх до чогось іншого, до протилежної сторони, початку чогось, що стане невідомо чим, ^{і тоді Веремія, якщо думати забагато} бо про це ще не думали, зґвалтування, або розбитий ніс, або шмагання батогом по сідницях, в усякому разі, вже не сто дев’яносто шість дівчат, скупчених у закладі, розрахованому ^{заявила начальниця} на вісімдесят, і чекання, поки привезуть ще п’ятдесят шість дівчат — до нового місяця вповні.

Інколи траплялося, що той, ти знаєш, не завжди знав про маневри інших персонажів; скажімо, навіть не здогадувався, чому суворі представники Венсенського зоопарку обрали Лонштайна, щоб вести північноамериканський автомобіль, узятий напрокат у компанії «Hertz», попередньо визначивши його колір і форми, які відповідали б важливості церемонії. Щоб дізнатися про що-небудь на основі тієї версії, яку подавав рабинчик, завжди треба було розшифровувати, але цього разу амплітуда симфонічного лонштайнівського руху вклала того, ти знаєш, у ліжко на кілька днів, хоча він ніколи не нарікав, що стежив за висадкою королівських броненосців і бірюзового пінгвіна очима Лонштайна, що скромно називав своє бачення поліспектральномінливим, тобто, якщо броненосці, ступивши на французьку землю, видавалися наче вирвані з корінням, пінгвін одразу засвідчував майже тривожну жвавість, б’ючись об стіни контейнера, незважаючи на свистки приборкувача Оскара і воду з «екванілом»[82], який приписала йому Ґладіс, тільки-но «Боїнг» став готуватися сісти і капітан Педернера, перекривши голос Пепіти, побажав панам пасажирам щасливого перебування в Парижі.

— Одразу всі троє — справжнісінький фурор, — підсумував Лонштайн, — друже, уяви собі ту церемонію в залі прибуття, не було тільки Хайле Селасіє[83] в чорному плащі, що роздавав абіссінські нагороди.