Чорний іній полностью

Пошуки п'ятого нічого не дали. Мабуть, йому пощастило менше — його назавжди взяла в полон Арктика.

Чомусь я одразу був упевнений, що це червоні. Англійці нізащо не полізли б у таку далечінь, занадто лінива нація, комфорт для них над усе. Хоча один представник британських ВПС і був серед полонених. Через нього, власне, вони й вплуталися у бійку. Дивовижна недбалість! Безвідповідальність! Підкрадатися до нас (а я не маю сумніву, що їхньою метою був наш об'єкт, — іншого просто не може бути) за вісімсот кілометрів, щоб так безглуздо виказати себе?! Хоча, взагалі, на слов'ян це схоже.

Розпорядився привести своїх у підвищену готовність, не виключено, що ця п'ятірка лише частина десанту, хоч це й малоймовірно. Велику висадку ми не могли б не помітити. Судна «Фленсбург» та «Росток» прикривають наш квадрат з моря, станція веде локацію всієї напівсфери, ми регулярно патрулюємо весь периметр, пост візуального спостереження контролює наш сектор цілодобово — система охорони продумана і надійна.

Хуртеча вгамувалася, зв'язок відновлюється, і так чи так, я мушу повідомити в Центр про полонення ворожого десанту. Уявляю собі похмурі глибокодумні фізіономії наших прусаків, що сидять у цосенських бункерах. Стратеги з моноклями! Попряжилися б вони отут при мінус сорока п'яти та при арктичному «зефірі»!

А до Рана треба придивитися уважніше».

Його привело до тями цокання власного годинника. Котра година? Він силкувався звестися на ноги, гарячково міркуючи, де він і чому навкруги темно. Коли після тривалих зусиль видряпався з кам'яної ніші, побачив, що завірюха стихла. Перед ним постав стрімкий засніжений схил із гострими зубцями скельних піків. Він згадав, як вони намагалися лавірувати між каменюччям і потягли за собою сніг, як сильний порив вітру звалив і покотив його... Здається, він закричав. Потім запала темрява.

Він згадував, і холодний піт струменів тілом від жаху. Дивився на здиблену страшними кам'яними зубцями похилу площину, дивуючись власній безстрашності. Як ми тут пройшли?.. Й одразу подив змінився на гостру, колючу до ознобу думку: де решта?!

Напевно, мене сюди вітром докотило, а потім сніг забив горловину і не дав замерзнути... Зараз, зараз... Хтось же є живий...

Робота зігріла. Він спробував знайти рюкзак, але ці його спроби нічого не дали. Але ж хріново... порожнем... ні сухаря пожувати, ні... та й боєкомплект полегшав — чотири магазини лишилося. Добре, що автомат через груди був... так під пахвою й теліпається.

Проте найбільший жаль викликала втрата теплого светра та пачки пшоняного концентрату. Ох, єтіттвоювкочерижку!.. Сам-один, як палець, залишився! Не може бути... повинен же ще хтось... Погане передчуття заповзало в душу... Не могли вони без мене піти... шукали б до останнього.

Внизу виявив багато слідів од лиж, потовчений сніг. Тут точилася боротьба, але жодної гільзи і порохового гару не знайшов. Невже взяли?! Наздогнали? Отже, натрапили на слід? Не може такого бути... Але що ж тоді?.. Перечекали, а потім просто наштовхнулись? Ні, «просто наштовхнулись» не проходить. Вирахували, гади. Майстри! Маршрут наш передбачили і перехопили. Та й іншого шляху тут, певне, нема. Душогуби з мертвою хваткою... А хлопці, напевне, мене шукали, не знайшли і тут під козирком вирішили переховатися, щоб згодом шукати далі. Правильно, значить, не повірив я: не могли вони мене кинути. Розслабилися, може, навіть придрімали... верст дванадцять на голодний шлунок та в такій хуртечі — не дивно. Кінець хурделиці проґавили, тут їх і... Такі справи...

Він намагався тверезо обміркувати своє становище.

Так, набої є — вже не сам. Лижі, дякувати Богові... Знову ж таки, живий — це, як на мене, великий плюс. Вільний, мов птах...