– Йдемо… Коли дивлюся – світиться у Звенигор, – зразу ж заторочив уже добре захмелілий Іваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнівки. – Еге-ге, кажу Зіньці, мабуть. Арсен прибув із Запорожжя! Ану, давай-но, жінко, засіємо його! Чи не пригостить чарчиною, знаєш-маєш?
Зінька непомітно штовхнула, чоловіка під столом ногою-не пащекуй, мовляв! А сама – дужа, пишнотіла, з морозу рум'яна – метнула іскристими чорними очима по захмелілих чоловіках… І зустрілася з захопленим поглядом Спихальського.
Пан Мартин ще влітку, коли вперше завітав з Арсеном у Дубову Балку, накинув оком на цю напрочуд міцну і ставну молодицю, а тепер, побачивши її у новому гарному вбранні, з лискучо-чорними, злегка закучерявленими косами, свіжу від морозу та надміру сили й здоров'я, аж рота роззявив з подиву: пся крев, та це ж просто красуняі Такій би не в хлопській хаті поратися біля баняків, а в магнатському палаці витанцьовувати мазурку та краков'як! Він крутнув догори свого відстовбурченого вуса і чемно, навіть по-шляхетському галантно, вклонився, ліктем відчуваючи в тісноті тепло її пругкого тіла.
– Вітам пані! Як ся маєте?
– Дякую, пане-добродію. Живемо помаленьку… А ви вже, бачу, одужуєте від рани?
– Слава Псу, одужав…
– А то я кажу своєму: шкода буде, якщо помре такий гарний чоловік!
– О пані, то було б зовсім зле!.. Бр-р-р!.. Особливо коли взяти до уваги, що на світі залишилися б без нас такі файні молодиці, як ви, – не моргнувши й оком, підлестив упівголоса своїй сусідці Спихальський. Нараз йому сяйнула несподівана думка: мабуть, Зінька теж не байдужа до його особи, коли так сказала. І він запитав:- То ви й справді жалкували б за мнов, пані?
– А чому б ні?
– О, мені дуже приємно чути це з ваших уст! Отже, пані давненько запримітила мене?
– Вас усі молодиці на хуторі давненько запримітили, – ухилилась од прямої відповіді Зінька.
Від задоволення Спихальський крякнув, почервонів і злегка, ніби ненароком, погладив долонею її кругле коліно. Жінка не відштовхнула його руки, не розгнівалась, а тільки скоса зиркнула на чоловіка: чи не бачить?.. Але Іваник у цей час був заклопотаний чималим кухлем меду, піднесеним дідом Онопрієм, і запашною, з часником, ковбасою, тому не чув розмови Спихальського із Зінькою, не бачив його зальотів до неї.
До самого ранку в хаті стояв веселий гомін голосів, лунали то жартівливі, то сумно-тужливі пісні.
Настав новий рік.
Швидко промайнули святки. На сімейній раді було вирішено, що весілля обох молодих пар – Арсена і Златки, Романа і Сте-хи – найкраще відгуляти зараз, у зимові м'ясниці. Вінчатися мали в Лубнах. Тому одного ранку, удосвіта, Арсен з Романом, Спихальським та Семеном Гурком, який заради такої події в житті молодих друзів відклав свою мандрівку на Запорожжя, виїхали верхи до Лубен, щоб домовитися в церкві про вінчання.
Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снігу – коням по черева – вкрила неозорі степи. І скільки глянеш оком – жодного сліду! Тому їхали поволі й до Лубен добралися тільки надвечір.
Поминувши рідкі колючі зарості глоду і терну на посульських схилах, вершники в'їхали до міста.
Вечоріло. З димарів, що, здавалося, стриміли просто з велетенських кучугур снігу, звивалися в небо сизі димки. З дворів долинав собачий гавкіт. Скрипіли над колодязями високі журавлі.
На стрімкому шпилі, над Сулою, височіла козацька фортеця. Два земляні вали – нижній і верхній – оточували той шпиль зубчастим гребенем дубового частоколу, за яким темніли військові склади, стайні, будинки полкової та сотенної старшини. На вежах бовваніли в синій імлі постаті вартових козаків.
До церкви їхати було вже пізно, і друзі зупинилися на нічліг у корчмі на базарному майдані. Нагодувавши і напоївши коней, поставили їх на спочинок до хліва, а самі після ситої вечері повкладалися спати, щоб рано встати і, домовившись про все, що треба, завидна повернутися додому.
Але серед ночі їх розбудило тривожне калатання дзвонів.
Друзі схопилися – вибігли надвір.
На сторожових вежах фортеці до неба здіймалися довгі язики полум'я: горіли бочки з смолою. З усіх усюд: з фортеці, з дзвіниці міського собору, з Мгарського монастиря і навколишніх сіл линули тривожні звуки сполоху. На фортечних стінах метушилися козаки, у відблисках вогненних язиків вони здавалися невеличкими рухливими привидами.
– Цо то єсть? Татарове? – спитав очамрілий з несподіванки Спихальський, на ходу натягуючи на себе кожуха.
– Схоже, що напад, – відповів стурбовано Гурко. – Сідлаймо, хлопці, коней! Чи татари, чи якийсь інший біс, ми мусимо бути готові до найгіршого!
