«Чорний замок Ольшанський» — детектив в традиційному значенні слова, але він наближається до творів соціально-філософських, викликає роздуми про складні проблеми життя, «злочин і кару», зв'язки з минулим, показує пробудження соціальної свідомості народу.
©
В. К., якій цей роман обіцяв десять років тому, з вдячністю
З чого мені, чорти б його забрали, розпочати? З тієї передвесінньої пори, коли за вікном були сутінки і йшов мокрий сніг? А що вам до торішнього снігу і сутінків? Почати з того, хто я такий? А що вам, зрештою, до мене, звичайної людини у великому місті? І навіщо вам моя самохарактеристика?
Одразу брати бика за роги й розповідати? А яке я маю право на вашу увагу? Те право, що ви заплатили гроші. Хіба мало за які нікчемні історії люди платять ті гроші.
Розбігаються думки. Все, що сталося, — стосується ж мене, а не вас. І потрібно це поки що не вам, а тільки мені. Хіба тільки мені? Так, поки я не розповім усього, — тільки мені.
Я знаю, з чого почну. Оскільки до певного часу це тільки моя історія, я почну з самовиправдання. І тільки потім перейду до того, хто я такий і що трапилося того сніжного і мокрого березневого вечора.
І — щоб ви не сказали «а яке діло нам до всього цього?» — я обіцяю, що розповім вам найдивовижнішу і найневірогіднішу історію мого життя. А — може тому, що це було зі мною, — мені здається, що це навіть найневірогідніша історія, яка сталася на білоруській землі за останню чверть століття. Зрештою, поміркуйте самі.
Різні дурні чутки ходять про неї, про моє лиходійство, про той закритий процес, на якому я нібито був чи то підсудним, чи то свідком.
Щодо підсудного — дурниця. Не ходив би я на волі, якби був підсудним. А оскільки справа була пов'язана з убивством, з кількома вбивствами, то якось надто вже швидко я, підсудний, воскрес на цій землі. Але тінь правди була в тіні підозри, яка тимчасово впала на мене. Свідком я також не був.
Був я дійовою особою. Можливо, занадто дійовою. Часом більше, ніж треба було. Робив дурниці — і робив розумні речі. Плутав — і йшов прямо до мети.
Але без мене «ольшанська таємниця» (номер справи згодом знайдеться в архівах) не тільки не була б розв'язана, а не дійшла б і до середини розв'язки. Нею просто ніхто не зацікавився б.
Тінь чутки, тінь плітки також ображає людину. І ось тепер, через кілька років, я можу нарешті довести свою розповідь до кінця, віддати вам, трохи причепуривши і впорядкувавши свої доведені (здебільшого) до ладу нотатки.
Що торкається мого тогочасного (ця історія дуже змінила мене) характеру, я нічого не правив. Нехай «він» буде такий, який був. Це ж «він» тоді переживав, думав і діяв…
Як змінюється людина! Все нове й нове напливає на душу, нові думки, нові погляди, пристрасті, туга й радість, — і сам дивуєшся собі колишньому. І шкода себе колишнього. І неможливо — та й не хочеться — вернути минуле.
Я віддаю його вам, я віддаю вам себе на суд суворий і праведний.
Прізвище моє Космич. Хрещений (це все бабуся) Антоном. Батька, якщо хочете, звали Глібом. Матір — Богуславою. Заняття батьків до революції? Батько, закінчивши гімназію, якраз устиг на Зеленого і Махна. Мати — років зо три як закінчила гратися з ляльками.
Я даю вам цю докладну анкету, щоб не говорити довго. Анкету з додатком міліцейського описання прикмет. А раптом щось натворю? Особливо з моєю схильністю встрявати в різні пригоди, на які мені до того ж щастить.
Мені майже тридцять вісім років. Старий кавалер, як казала моя знайома Зоя Перервенко, з якою в мене тоді саме кінчався — а мабуть-таки, кінчався — короткий і, як завжди, не дуже вдалий роман. Отакий старий кавалер, який через війну та науку не одружився, а тепер пізно вже.
Життєпис цього старого кавалера поданий пунктиром. На два роки раніше, ніж треба, закінчив школу. Щеням із мокрим писком. У сорок першому. Напередодні. З випускним балом, дівчиною в білому і вальсом до ранку. Саме так і було. На превеликий жаль. Тому що того ранку дві перші бомби впали на поштамт і кінотеатр. Ми з нею були в кінотеатрі, отож усе те сталося на моїх очах.
Тряс перед військкомом посвідченням про закінчення школи. Паспорта ще не було. Але повірили. Був… здоровенна, одне слово, вимахала довбня. Взяли.
І сьорбнув я тут сповна. Рідне містечко. Відступаємо. Над паровим млином єдиний уцілілий репродуктор і з нього — бравурний марш. І наровлянин Коляда, командир мого відділення, весь у запорошених бинтах замість кулеметних стрічок, різонув по ньому з автомата (мало їх ще тоді було, ледь не одиниці). Різонув, «аби не гавкав, паразит».
