Івась наліг на весла. Каюк швидко понісся вперед. Але куди? Аби подалі від берега Криму! Бо повернення назад, до бея, було б для них страшним лихом.
Хвилі били в правий борт, і по цьому Керім визначив, що курс вони взяли правильний. Якщо пощастить, наступного дня, під вечір, має показатися протилежний берег затоки.
— Налягай, Івасю! До ранку ми повинні бути за обрієм, щоб ніхто з Сарису не побачив нас!
Івась вкладав у весла всі сили, які мав. Скрипіли кочети, хлюпала вода за бортом, летіли бризки в обличчя — і каюк, здається, мчав, мов птах, але Івась знав, що все це відчуття оманливе, бо в темряві ніяк не можна визначити швидкості човна. І все ж уранці з’ясувалося, що відпливли вони далеко. Берегів не видно, — отже, Крим залишався позаду. А навколо — вода, вода, вода… Куди не глянь — білясті гребінці хвиль, що напливають хтозна-звідки і зникають хтозна-куди. І вітер міцнішає, хитає човна, мов тріску, коли б не очеретяна обшивка по бортах, давно перевернувся б.
День видався похмурий, сонце не показувалося, берегів не видно. Куди ж пливти? Керім розглядався навкруги, але напрямку визначити не міг. Вкрай розгубившись, щиро зізнався:
— Не знаю. Кругом море! Куди пливти, не знаю… І що робити, не знаю.
Він поклав весло перед собою на борти човна і опустив у зажурі голову. Видно, відчув провину перед товаришем по нещастю, якого завів у безвихідне становище.
Івасеві стало жаль хлопця, і він спробував підбадьорити його:
— Та чого та носа повісив? Ми ж іще не перевернулися і не потонули! Лиш голод почав за пупа смоктати! А давай лишень заглянемо в твою торбу та перекусимо, а тим часом, може, сонечко вигляне, і ми дізнаємося, куди пливти.
Вони перекусили ячними млинцями з бринзою, трохи зігрілися, відпочили, але сонце за цей час не виглянуло ні на хвилину, зате каюк, підштовхуваний вітром, плив без стерна і остаточно збився з напрямку, взятого Керімом ще біля кримського берега.
А вітер все дужчав і дужчав. Гребти було ніяк. Човна кидало з хвилі на хвилю, мов пір’їну. Івась і свої весла поклав на дно, глибше закутався у мокрий кожух, а шапку натягнув на самі очі. Що буде, те й буде! Холод почав поволі проникати у всі шпаринки тіла, навіть у нутрощі. Здавалося, він ще ніколи так не замерзав.
Керім теж зігнувся на кормі, іноді кидаючи якийсь безтямний погляд в оскаженіле море, що ревло й клекотало, мов окріп у казані над вогнем.
Так їх несло хтозна-куди до вечора. І через усю ніч.
Море ще більше знавісніло і залило човна по самі борти. Але він тримався на плаву, і це рятувало хлопців від наглої смерті. Весла хвилею змило в море, — тож хоч би й наступила можливість визначити курс, нічим було гребти. Хіба руками!
Але й руки, й ноги, і все тіло замерзло, задерев’яніло. Пальці на руках стали, мов дубові, — не ворухнеш.
Як вони пережили цю жахливу ніч, одному Богові відомо.
Івась спочатку молився, згадував померлих батьків, діда-кобзаря, Катрю, заклинав усіх святих порятувати його, а під ранок втратив усяку надію, схилився на лавочку і завмер, нерухомий, готовий віддати Богові душу.
Керім закляк на кормі і не подавав ніяких ознак життя. Живий він чи вже помер?
Тим часом наступив ранок, зійшло сонце. Це було справжнє сонце, що розігнало хмари. Море потроху почало заспокоюватися, хитавиця уляглася. Десь до обіду небо зовсім очистилося від хмар, ніби їх і не було, стало синє-синє, як улітку. Але Івасеві все було байдуже. Він лежав на лавочці мов мертвий, хоч і бачив і сонце, і синє небо, і хвилі, що поволі затихали, втрачали свій шал.
Він навіть побачив, як раптом над ним виросли борти якогось чималого судна з рядом весел, зі щоглою та вітрилами. Воно нависло над їхнім малим каюком і зупинилося. Напіврозплющеними очима він все це бачив, але не міг зрозуміти, що це був порятунок. Його згасаючий мозок то прояснювався, то затьмарювався темрявою.
Під час одного такого прояснення він почув раптом запитання, мовлене рідною мовою:
— Як тебе звати, хлопче? Як?
Він розтулив губи, силився сказати слово, але виходило щось нерозбірливе:
— Іва…к. Ів…ак… І…ак.
Він намагався сказати «Івась» або «Іван», але задерев’янілі губи не слухалися його, а гикавка зводила всі його намагання нанівець.
— Івак-к-к!
Чийсь гучний голос над ним прогув:
— Та він же каже — Івак! Івак! Хіба не ясно?
Його підняли, понесли, роздягали, терли, влили в рот ковток горілки. Накрили чимсь теплим, А йому все здавалося, що це сон, що все це відбувається не з ним, а з кимось чужим. Потім усе потьмарилося — і світ зник.
Остаточно він прийшов до тями, коли почали зубилом та молотом рубати кайдани на ногах, — дзвінкий брязкіт заліза пробудив його від глибокого сну.
Він розплющив очі. Лежав уже в якійсь землянці, а не на кораблі, і двоє, судячи по одягу, ковалів звільняли його від пут. Той, що стояв навпроти, побачивши, що парубок дивиться на нього осмислено, підморгнув:
— Потерпи, Іваку, ще на одній нозі розрубаємо — і станеш вільним козаком! А закували тебе, братику, на славу — вже третє зубило затупилося! Ну й нехристи!
— Де я? — спитав Івась.
