Василя ніде не було.
На дзвіницях лубенських церков забили на сполох дзвони. З Хуржикового подвір’я вогонь перекинувся на сусідні двори. Небезпека почала загрожувати всій вулиці. Стривожені людські голоси змішалися з гоготанням полум’я, що швидко пожирало суху солому й дерево, з ревом нажаханої худоби, з іржанням коней. Червоне зарево піднялося над розполоханим містом.
А Катря стояла посеред двору, оточена пожежею зі всіх боків, окрім воріт, що не зайнялися, і якимось збайдужілим, ніби мертвим поглядом оглядала гинуче Хуржикове господарство.
І якось не відчувала ні смутку в душі, ні жалю за тим, що все гине, бо ще не звиклася з думкою, що все це не тільки Хуржикова, а й її власність. Вона ще не могла збагнути того, що, не побувши заміжньою жінкою, раптом стала вдовою і наслідницею всього того, що зараз так легко і з такою люттю пожирав вогонь.
Одна думка товклася в голові: як усе це сталося? Звідки взявся вогонь? Хто підпалив хату? Хто підпер двері, щоб молоді згоріли? А сумніву не було, що саме таку мету переслідував той, хто це зробив.
Шукала відповіді — і не знаходила.
Після розгрому турецького флоту та смерті Сидора Білого Катерина з подання Потьомкіна призначила кошовим отаманом піших козаків Харка Чепігу, в миру — Захара Куліша, отаманом козацької флотилії — Антона Головатого, якого турки величали адміралом, Запорізькому «Війську вірних козаків» присвоїла назву «Чорноморського», а самому Потьомкіну — титул «Великого Гетьмана козацьких військ». Багатьох морських старшин було нагороджено Георгіївськими хрестами та срібними медалями за хоробрість.
Лише Поля Джонса було обійдено нагородою. Принц Нассау-Зіген нашептав «сіятельному», що зарозумілий «американець» порушив його інструкцію і повів на абордаж ввірені йому кораблі занадто рано, раніше, ніж була придушена гарматним обстрілом вогнева сила турків, від чого загинуло багато козаків, а серед них і кошовий отаман.
Поль Джонс почував себе ображеним, але виду не подавав. Навіть найближчі до нього люди — Івак та мічман Недашківський не помітили, як гірко адміралові на душі. Однак він знав, як йому гірко. Так, що в першу мить подумав було про відставку. Лише шотландська твердість характеру та американська схильність до гумору утримали його від нерозважливого вчинку. Одно втішало його: командуючим козацькою флотилією був призначений Антон Головатий, чоловік розумний, освічений, хоробрий і, головне, — приязний до нього. З ним приємно побесідувати і не менш приємно співпрацювати та воювати.
Головатий теж був здивований і вражений несправедливістю і відверто висловив своє ставлення до цього.
— Ганьба! Був би живий Сидір Білий, він прямо звернув би увагу найяснішого князя на цю несправедливість! — Від обурення його мужнє голене обличчя почервоніло, а чорні очі метали блискавки. — Після того, що сталося, мені незручно носити свою нагороду, — вона по праву належить вам, адмірале!
І він потягнувся, щоб зняти з себе Георгіївський хрест.
Поль Джонс перехопив його руку.
— Ні, ні, друже мій, ви чесно заслужили нагороду — і носіть її на здоров’я! До того ж чутка про це дійде до головнокомандуючого, і він затаїть гнів на вас! А я цього не хочу. Я знаю, чого вам коштувало відродити славне Запорізьке Військо і флот після руйнації його з наказу імператриці та того ж таки князя Потьомкіна і що це Військо означає для вашої батьківщини — України. Тож заради цього бережіть свою репутацію і не загострюйте відносин з головнокомандуючим. До того ж я знаю, що ви просили у нього дозволу поселитися з козаками після війни на землях, що прилягають до Чорного моря, від Бугу до Дністра, і він обіцяв вам це. Не зруйнуйте своєю необачністю цієї обіцянки! А за вашу душевність я щиро вдячний вам. Я високо ціную її.
— Мабуть, ви маєте рацію, адмірале, — охолонув Головатий. — Однак при нагоді я дам зрозуміти сіятельному, що вчинив він негаразд.
Така нагода не примусила довго чекати на себе.
Наступного дня Потьомкін викликав його в штаб. За широким столом, на якому лежала карта гирла Дніпра та його околиць, сиділи адмірал Нассау-Зіген, адмірал Мордвинов та начальник штабу генерал Попов, завжди стриманий, підтягнутий, середніх літ та середнього зросту чоловік.
Потьомкін був стурбований. Його єдине живе око неспокійно бігало по карті.
— Панове, — сказав він. — государиня настійливо вимагає якнайшвидше взяти Очаків. Користуючись нашими млявими діями тут, на півдні, Швеція має намір напасти з моря на Санкт-Петербург. Але Очаків — міцний горішок. Тривала наша облога не принесла нам успіху. Чому? Та тому, що Гасан-паша укріпив острів Березань, зробивши його базою для постачання залоги Очакова боєприпасами та харчами. Цей острів, мов остюк в оці, не дає мені спати. Поки ми його не візьмемо, нічого й думати про взяття Очакова! Що будемо робити?
