— Користуючись тим, що я заборгувала йому, він наполягав і матір умовляв, аж поки домігся її згоди… Я її розумію: сама хвора, працювати не може, а їсти щось треба… Та ще сестриця Настуня… Хто їм допоможе, окрім мене?
— Кажуть, у тебе був хлопець…
— Був… Івась… Та з ним сталося якесь лихо… Не повернувся з Криму разом з чумаками. І до цього часу немає його… Я ждала більше року!
— Ну, а тепер скажи мені, що за дівчина Луша… Теж наймичка?
— Так.
— Що ти про неї можеш сказати?
Катря зблідла, губи її ображено затремтіли:
— Не хочу про неї й говорити!
— Чому?
— Негідниця вона! Це від неї пішло, що я відьма! Наговорила судді такого, що мені хоч з мосту та в воду! Набрехала, що то я підпалила хатину, щоб позбутися нелюбого чоловіка!
— А ти справді не підпалювала?
— Бога бійтеся, паночку! Хіба я звірюка яка? Я ж дала матері слово і Хуржикові, що піду за нього… Та й самі подумайте, чим би я підпалила хатину зсередини? Свічкою? Але ж хатина мазана — як її підпалиш? Хіба глина горить?
— До речі, чого ти з чоловіком опинилася в хатині? — Катря почервоніла по самі вуха, і Капніст, зрозумівши, що ляпнув дурницю, спохватився. — Власне, можеш не відповідати на це запитання. Пробач, будь ласка.
Але Катря відповіла:
— Ну ви ж знаєте — такий весільний звичай. Жінки увечері відвели нас туди… Там уже було приготовлене ліжко…
— Так, так, я це знаю… Пробач мені… Ну… а що було далі? Ще раз вибач за незручне запитання…
— Нас залишили в хатині самих… П'яний Хуржик ледве тримався на ногах і відразу сів на ліжко, а мені наказав роздягнутися. Я пішла в сусідню кімнату і роздягнулася, а коли повернулася, то він уже схилився на подушки і заснув… Я зраділа цьому і не стала його будити, сіла біля вікна і так, задумавшись над своєю нещасливою долею, довго сиділа, аж поки не побачила за вікном червонясту заграву та не почула запаху диму. Я кинулася в сіни, до дверей. Тут уже було чути, як палахкотить солома на дахові, як тріщать лата та крокви у вируючому полум’ї. Я перелякалася і хотіла вискочити надвір, щоб покликати людей, але двері не відчинилися, мовби хтось їх підпер кілком.
— Підпер кілком? — аж кинувся Капніст. — Ти про це казала судді Пухлякову?
— Ні, не казала… А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.
— Що ж далі?
— Я кинулась назад, вибила вікно, і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.
— Ну й що?
— Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!
— Ще б пак! І тоді ти…
— У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати… І я стрибнула… Прямо в полум’я… А там мене ще раз хтось облив холодною водою… Так я врятувалася від страшної смерті…
Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:
— А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?
— Та Луша ж!
— А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього…
— Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.
Катря раптом замовкла, ніби спіткнулась на якомусь слові, — аж Капністові довелося перепитати.
— А чому, Катре?
Дівчина зніяковіла, щоки її знову зарожевіли.
— Та… Аж соромно мені казати…
— Обидва закохалися в тебе? — допоміг їй Капніст.
— Так, — ще більше зніяковіла Катря і опустила очі. — А як ви здогадалися?
Капніст усміхнувся, розвів руками.
— Бачиш, неважко здогадатися… Ти гарна дівчина, — отож не дивно, що в тебе закохалися і батько, і син… До речі, де ж подівся син? Як його?
— Василь.
— Де ж подівся Василь?
— Не знаю. Я його не бачила після пожежі.
— А до того?
— А до того сидів за весільним столом… Блідий, мов смерть… Мені було жалко його.
— Все-таки — де ж він подівся? Невже ніхто не бачив?
— Люди кажуть, що згорів, як і батько… А я думаю, що після всього пережитого зійшов з дому… Адже йому нелегко… Йому важче, ніж будь-кому. Як він мучився і переживав, бідний, в останні тижні, — і словами не переказати!
