У новому історичному романі автор відображає цікаве й своєрідне явище в історії українського народу — чумацтво. Головний герой твору — Івась Бондар залишає в Лубнах кохану дівчину Катрю і разом зі своїм хазяїном Хуржиком та чумацькою валкою їде в Крим по сіль. Ніколи не гадалося йому, навіть не снилося, через які незвичайні смертельно небезпечні пригоди доведеться пройти. Тут і зустріч з Потьомкіним та Катериною Другою, і татарський полон, і втеча з нього, вступ до війська чорноморських козаків, участь у складі цього війська у війні 1786–1791 рр. проти Туреччини…Не менш драматичні пригоди чекають і на Катрю, котра залишилася вдома, але наражається на ще більшу небезпеку, ніж її коханий на війні.
Івась Бондар, наймит багатого лубенського чумака Семена Хуржика, у неділю вранці напував хазяйських коней. Довгим журавлем раз по раз витягав з обмерзлого колодязя чимале дерев’яне цеберце і перевертав його в такий же довгий обмерзлий жолоб, обабіч якого товпилися коні, що жадібно цмулили крізь зуби холодну воду. Над колодязем у червонястому промінні ранкового сонця, що сходило з-за Сули, стовпом здіймалася рожева пара.
На душі в Івася було легко, радісно, як це буває у двадцять юнацьких літ, коли в усьому тілі буяє дужа, нестримна сила. А силою природа-матінка хлопця не обділила. Він був ставний і жвавий, як вигуляний на весняних травах лошак-одноліток. Незважаючи на лютий мороз, витерта свита на ньому була розстебнута, стара облізла шапка-бирка збилася набакир, і з-під неї весело вистрибнув на волю буйний кучер. На обличчі цвіли малинові рум'янці, очі дивилися на світ широко, по-доброму, ніби весь цей білий світ належав йому. З-під свити, що шилася явно не по його плечах, випиналися тугі м’язи, а руки, здається, ніколи не потребували рукавиць, — ось і тепер його долоні були такі гарячі, що коли він брався ними за обледенілий журавель, то лід під ними миттю танув і в цеберце капали паруючі краплини води.
Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка — і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав.
— Ой, лишенько! — почувся переляканий дівочий зойк.
— Не бійся! Він не дістане! — гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: — Геть у будку, Бровко! Ну!
Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав.
Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину.
«Жебрачка? Чи що?» — подумав Івась, а вголос спитав:
— Кого тобі, дівонько?
— Мені б хазяїна або хазяйку… Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, — тихо промовив несміливий голос.
— Ось воно що! — протягнув спроквола Івась. — Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється… А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб?
— Ні.
— А чого ж тоді йдеш?
Дівчина потупилася, схлипнула.
— Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого…
Івасеві стало жалко її.
— Сирота?
— Напівсирота… Батько помер кілька літ тому.
— Кріпачка?
— Ні, Бог милував… Козачка я… Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити…
— Чого ж це ви так зубожіли?
— Довго розповідати… Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло, — полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку… Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному — трохи житечка чи пшенички сіяли. На поденщину ходили — так і жили… А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк…
— Звідки ж сама?
— З Мацьківець.
— Як же тебе звати?
— Катрею… Катериною… А тебе?
— Івасем… Тобто — Іваном.
— Івась — гарне ім’я.
— Гарне… Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш — Івась та Івась: Івасю — те, Івасю — се, Івасю — туди, Івасю — сюди, — то й це гарне ім’я стане тобі немиле…
— То ти теж наймит?
— Та вже ж не хазяйський син, — і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи.
— А я думала…
Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав:
— Ходімо — покажу свої хороми! — і повернув до конюшні.
— А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити…
— Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, — сьогодні ж неділя. Повернеться — тоді й поговориш… А господиня лежить — слабує…
Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні.
— Ось тут я мешкаю… Заходь — погрієшся!
Катря зайшла, роззирнулася довкола.
Це була невеличка, вимазана білою глиною комірчина. В кутку, біля малесенького віконечка, — лежанка, в якій палахкотіли сухі дубові сучки, поряд з нею — піл, на якому замість постелі лежала прикрита рядюгою та старим кожухом житня солома, під протилежною стіною — незграбний, нічим не засланий стіл на перехрещених ніжках, а на ньому — чималий окраєць хліба, кілька цибулин та сіль у дерев’яній солянці.
— Роздягайся — грійся, — сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: — І пригощайся! Хліб, сіль та цибуля є — ото і все моє багатство… Їж, а я ще попораю волів.
Він причинив за собою дверцята, узяв вила, скинув з горища кілька навильників сіна та овсяної соломи — понакладав волам у ясла, потім приніс із льоху лантух буряків — дав жеребним кобилам і тільки після цього знову зайшов до свого убогого наймитського житла.
