Знову стала клубком ниток, і таке мертве в неї було лице, що не посмів він далі її турбувати, а тільки сидів і дивився на краєвид, що відслонювався звідси. Бачив шмат дороги, трохи далі світився зелений вигін, і на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, і, певне, було їм од того дуже весело, бо задивився на них хлопець і навіть думати забув про стару, біля якої сидів. А вона й справді була в цю хвилину нежива, бо не перебувала на цей час у власному тілі, а повільно брела вузькою та слизькою стежкою, що вела в минулі дні. Стежка була піднята над землею, як стрічка, й тяглась у синій морок, якому не було кінця. Обережно ступала босими ногами, а навколо пропливали зміщені й трохи спотворені обличчя й речі: бачила вона всіх, кого зустрічала в той день, і всі речі, до яких торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева, листя яких — всі вимовлені в той день слова. Вона читала їх, як письмо, хоч і не була письменна, — в цій мандрівці у вчорашнє живі навички ні до чого. Повертала тож усі слова, часини, усі дні й ночі, переглядала їх, як книгу, але не мала та книга сторінок, тільки яви. Тих яв було надто багато, тож відгорнула їх, як перебрану крупу, залишивши тільки те, що відбувалось уночі. Темрява довкола ще більше згустилася, стежка, по якій ступала, стала ще тонша, і стара не так ішла, як летіла, бо щоночі летіла отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко місяця, їй од того гірко пекло в роті, як і тоді, коли хапала гострий і пекучий промінь, що його звішувала долі кожна зірка, й тягла її; але ні, вона давно вже цим не займалася — нічого із зірками і нічого з дощем. Останнім часом думала все більше про землю. Так, всі ночі, які тяглися від сьогодні аж туди, куди вже добиратися перестала, були повні тільки цього — слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з однаковим голосом, так само неоднакові й рослини. Кожна говорила по-своєму і про своє. І скільки мов існує у світі людських, стільки існує їх і в рослин. Зілля говорить інакше, як трава, а дерева ще інакше. Дерева не розуміють траву, зате розуміють кущі. Кущі розуміють бадилля, а бадилля траву. Вкупі зійшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним. Так само люблять і ненавидять одне одного, одні можуть рости поруч, а інші гинуть. Так само воюють за землю, і через це в одному місці перемагають одні, а в іншому інші. Коли ж ростуть змішано — це значить, що в цьому місці іде війна: одне стає паном, а інше гине. «Чи могла я, — думала стара, — так сильно зайнята, мандрувати ще й у чиїсь сни? Скажи-но, зело, чи може людина, чинячи діло, не знати, що вона його чинить?»
Прислухалася, але ніхто їй не відповів. Зрештою, це й зрозуміло: хто б їй відповів, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нічого сокровенного й бути не може.
Вже хотіла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в сон, коли ж раптом із тьми, по якій блукала, із того накописька облич, речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дійшов до неї ще один голос. Зовсім тихий, як порух змертвілих вуст, але вона почула його. Почула й насторожилася. Той голос сказав їй щось таке несподіване, давно забуте; хоч ні, вона того таки не забувала, як не забуває, що живе. Оте Щось завжди сиділо в ній заховано-приспале і от раптом пробудилося: вона подумки почала лічити свої літа. А що їх було більше, ніж знала вона чисел, то й покинула те рахування. «Мав би бути знак на те пришестя», — зміркувала вона й подумала, а чи не є знаком саме пришестя? «Еге, — сказала ледве не вголос, — це і є знак!»
— Скільки тобі років, хлопче? — спитала.
— Тринадцять, — обізвався він.
— Виглядаєш на всі шістнадцять.
— Це тому, що високий я. І батько мій був високий, та й дід. Але кісткою ми тонкі. Ось погляньте!
Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на неї. Тільки на вигін, на якому знову горіло вогнище і знову паслася худоба.
— То ви кликали мене чи ні? — спитав хлопець, зводячись.
Стара мовчала. У куточку її ока з'явилася раптом сльоза.
— Такі ви чудні, бабо! — сказав хлопець. — Зрештою, коли ні, то я піду…
Стояв перед нею з вузликом у руці і раптом підшморгнув носом, як роблять це діти.
— Стривай, — сказала хрипко стара. — Чого мене квапиш? Сам знаєш, не для простого діла прийшов…
— Еге ж, для науки, — коротко й трохи жорстко сказав хлопець.
— А знаєш, що станеться зі мною, коли тебе навчу? Повернув до неї запитальні очі й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася на траву в себе під ногами, але то була нежива трава. І не чула від неї ніякого голосу — зілля, яке тільки для того і є, щоб його топтати.
