Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна ніч! Однак перевізник бачив цей жовтий колір — все немов тліло, і той пан, і дерева, — бачив тільки ці дві барви: жовту й чорну, вогонь, який проникає в ніч, з'їсть її а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врешті перевізник присів на ніс човна. В нього тремтіли руки, він поставив їх перед собою: великі, жилаві, потріскані, він побачив і панові руки: блискучі, синюваті й виплекані.
На річці вдруге скинулася риба, і вони наче струсили з себе заціпеніння. Пан пішов до човна й сів, як перше, спиною до нього. Перевізник відштовхнувся, й вони попливли.
Помітив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомість ковтав дим, що вився з-за панової спини, і слухав, як вогко дихає на нього ріка — ота прірва чорна й бездонна — і як під веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода.
— Ну, от я й удома, — сказав перевізник. — Платіть уже, пане, чи що?
Пан стояв супроти нього й сумно всміхався. Здається, виплив місяць, повиднішало, над річкою стояв туман, блакитна габа висіла по той бік її, хата заблищала вікном, солом'яна покрівля була мокра; перевізник ступив до хвіртки, хоч пан йому не відповів. Утомився чи образився, спустив голову і йшов додому. Тим часом знову споночіло, і перевізник почув за спиною сипкий шепіт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестіло листя, вітер штовхнув його в спину, було достобіса парко, і він подумав про дощ.
«Але я вже не буду такий дурний, — подумав він, — і не дам себе окрутити!»
Знову почув гомін багатьох голосів і вслухався. Уривки слів чи незрозуміла мова, шепіт листя, шепіт незнайомих людей — стояв на ганкові, тримаючись за клямку, і не зважився переступити порога.
— Ну йди! — почув він панів голос. — Думаєш, одурю?
Перевізник хотів повернутися. Але незнана сила скувала йому плечі. «Я не дам себе окрутити», — подумав він, а позаду знову зашамотіло.
І вже по— справжньому захотів повернутися. Напружив усю силу, з'явилась у ньому і злість, повертав тіло, як повертають заржавілу корбу.
— Казна-що! — бурмотів він, відчуваючи, як червона барва заливає йому обличчя.
За спиною так само шепотіли — листя, голоси, ніч, попереду виднівся шмат білої, аж синьої, стіни з облупленим рогом — він усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух від спекоти, на річці плеснуло — знову риба, яку він уже не побачить. Небо розмовляло з рибою і з деревами — цей сплеск і шамотіння, подумав він, біжать нічниці зі своїми снами. Але йому сьогодні нічого не снилося; то коротка мить, знав він, хвилину тому чув пановий голос, не може він далеко відійти. «Цього разу, — вирішив він, — я не дамся!»
Хотів повернутись і закричати: «Це все чортівня, я знаю, що все це чортівня!» — але відчув нехіть і ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. «Треба увійти в хату або обернутися», — стукало йому до голови. Він ловив уривки слів… так, так, все це знайоме й незнайоме… але він розуміє… хто знає цей біль чи сумнів… ніч така широка, чорна чи біла, як молоко і як смола…
Напружував силу, збирав її, наче звір, що готується до стрибка, слова так само миготіли в мозку… розтлумачити все ще чи буде час… не все кладеться так просто… не все, як шальки, і не все, як слова… надходить мент… і нікого не покличеш, тут тільки річка… село, і хати, і люди — це так невимірне далеко… с а м о т о ю ж и т и — ч о р т і в в о д и т и.
«Чортів водити! — закипіла в ньому злість. — Але цього разу я не дамся!»
Відчував, ще хвиля, ще трохи — і дикий спалах освітить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця ніч, а чортівня розвіється в дим.
І він щосили рвонувся з місця. Відірвав, лишивши прирослу до клямки шкіру, руку, підірвав підошви чобіт, що вклеїлися були в долівку, і крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодості, — дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який підіймав на шию коня і міг битися з п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напружені, — тепер жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повітря й кинувся з ганку на подвір'я.
Все було сіре, врешті, сіре було повітря, неначе сітка, сплетена зі старої обкіптюженої павутини. Він розірвав цю сітку, змахнув кулаками і раптом спинився: у дворі стояла корова. Дивився на неї здивовано, корова мала гладкі боки, її голова витиналася гострими рогами, і теплі очі світилися до нього, немов запрошуючи увійти в себе.
І перевізник розізлився по-справжньому. Він знав — уже давно живе на обійсті сам, вже давно не має ні корови, ні пса, і він уже старий, а вночі слухає пісок, що сиплеться з крутого берега у річку. Він і зараз чує той сипкіт, сипкіт чи шамотіння, але злість уже захопила його. Він затремтів, мозок заслало сірою вовною, сльози вибилися йому з очей.
