— Приходили із фінвідділу, — сказала мати. — На нас наклали, дочко, такий податок!…
У глибині дому так само співав батько. Високий, рівний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював і цю кімнату, де вони сиділи. Він майже завше співав за роботою, і цей спів завжди згадуватиметься Олександрі, коли їй ставатиме важко… Залита сонцем, мати тихо сумувала на своєму стільці, а Олександрі незвідь-чого стало любо, що все-таки воно є, сонце, і є вона, ота батькова пісня.
— А мені, — пристукнула вона взутим черевичком, — на фабриці зовсім добре!…
— Ми старі! — сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стільці. — 3 іншого ми тіста, нелегко нам переінакшуватися…
— А мені-от легко! — всміхнулася Олександра.
— То й слава богу! — сказала мати. — Збираєшся куди?
— До Стефи, — сказала Олександра і раптом захвилювалася, хоч ніколи раніше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вікном пролетів величезний прозорий птах і зронив отой птах до неї голубе піреньце, "Що це воно відбувається зі мною сьогодні?" — подумала вона.
Батько співав чудову, смутну пісню, і Олександрі, слухаючи, здавалося,
що весь дім просякнутий цією мелодією, як і сонцем. Весь дім від того стає великий, просторий, і стіни його ніжно починають пахнути сосною.
— А тобі-от і турботи до нашої біди нема, — сказала мати. — Ходи-но поснідаєш!
Те піреньце на дні її серця почало більшати й більшати, розросталося неймовірно — заголубіло все її серце, та й уся вона. Зарипіли вхідні двері, і, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочілі сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, і вся вона від того була темна й кошлата.
— Підемо сьогодні в крошенський клуб, — прошепотіла їй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дістатись Олександриного вуха, — а наступної неділі Соня хоче зібрати в себе вечірку.
— Чомусь боюся ходити на ті вечірки, — трохи ніяково сказала Олександра.
— Таке скажеш! — пробурмотіла добродушно Стефа і раптом засміялася. — Воно й справді, таких, як ти, там часом крадуть!…
Спів у батьковій майстерні обірвався. Він розчинив рвучко двері і затулив весь прочіл могутньою постаттю.
— Хтось прийшов? — спитав тривожно.
— Не хтось, а Стефа! — сказала Олександра й обсипала батька срібним дзвоном свого сміху.
Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, — там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич — залишив їх позаду, в тій справжній хаті, а ще вони були в тій прозорій кулі, до якої простував. Знав: чекає там на нього малий хлопець — брат, і ступне йому назустріч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме він під руку зовсім стару його матір, їм не буде ніякого діла до тої великої поміж себе різниці.
Повільно простував ступінь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, і йому здавалося, що чує навколо шум голосів і дитячі погуки. На віддаленому острівці стояв косар і клепав невидимим клепалом косу, інший косив, повільно переступаючи в густій піні хмари, ливар лив метал, а годинникар лагодив невидимі годинники. Ті, що тільки їли в житті, — їли, а ті, що спали, — спали. Вівчар пас вівці, і це були майже справжні вівці — кучеряві, білі, блискучі клубки. Книжники читали книги без літер, намоцувавши на носи окуляри, і розливалося довкола рівне, одноманітне світло.
