Галя вийшла на вулицю звеселіла. Завтра вона прийде сюди і стане за прилавок: цього місяця батько їм так нічого й не прислав. Йшла і думала про батька, чоловіка, якого вже уявляє собі ледь-ледь, — він наче за завісу ступив.
Дощ перестав, і Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустріч ішов, обережно обходячи калюжі, чоловік у сірому костюмі і лакованих туфлях. Він скинув солом'яного капелюха і вклонився. Галя отетеріла: Анатоль не мав на костюмі жодної крапки з дощу, а туфлі його сяяли, наче навколо зовсім не було багна…
— Мені довелося на кілька день виїхати у відрядження, — сказав він тепло й буденно. — I я не зміг був прийти. Вибач!
Дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Уявляєш, місця собі не міг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуєшся, що це воно сталося?…
Над головою в них раптом розірвалися хмари, і жмут променів провис над вулицею.
— Біжу оце на роботу, — всміхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами.
— Але ввечері буду. Коли твоя бабця лягає?
— О десятій, — сказала мимовільно Галя, і все в ній раптом засвітилося і заспівало.
— Ну, я побіг, — сказав Анатоль. — Чекай о пів на одинадцяту…
Він знову скинув капелюха, вклонився, і в Галі з очей раптом сипнули віялами сльози. "Боже мій, — подумала вона, — чи ж я його люблю?"
Ввечері вони сиділи з бабцею на ганку і дивилися, як заходить сонце. Небо було фіолетове, з багряними смугами і з блакитними криницями, які світилися сьогодні по-особливому яскраво. Трохи вище лежали дві розкуйовджені, як дві безголові танцюристки, хмари, які повільно змішувалися, зливаючись в обіймах, — був то найнеквапливіший танок у світі.
— Батько твій нас зовсім забув, — спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай.
— Я напитала собі роботу. В книгарні, — сказала так само спокійно Галя.
— В книгарні непогана робота. А технікум?
— Можна вчитись і працювати.
— Я б не хотіла відпускати тебе від себе…
— Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було.
— Таки-так, — протягла стара, а на її обличчя лягли багряні тіні. — Був щодо того пунктуальний.
— Може, з ним щось сталося?
— Може, щось і сталося, — тим-таки тоном протягла стара. — 3 кожним може щось статися…
Одна із танцюристок там, на заході, торкнулася голубого колодязя і раптом побагровіла. Запалювалася все густіше й сильніше, в той час як подруга її набиралася фіолету і повільно розтавала в небі.
— Може, написати йому листа? — спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неї від тих блакитних криниць на заході запалав вогник.
— Він був пунктуальний, — сказала вона з натиском. — Коли зможе, обов'язково пришле.
— А як не пришле?
— Тоді житимемо, як є. Маємо город, на зиму нам стане й картоплі, й огірків. На хліб ти заробиш, а від вибаганок можемо відмовитись.
Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав і спокій її, і незворушність.
— Чому він покинув нас, бабцю?
— Я тобі вже казала чому, — озвалася стара, і її обличчя під цю хвилю залилося землистим фіолетом. — Вони, чоловіки цього обійстя, всі такі. Приходять бозна-звідки і господарями тут себе не відчувають. Мають почуття обов'язку, але тільки тоді щось значать, коли тримаються за жіночу спідницю…
— Міг би нас навідати!
Стара все ще дивилася на захід. Там уже зникли блакитні колодязі, фіолетове змішалось із багряним і проклалося кілька густо-малинових смужок. Безголові танцюристки зникли, тільки одна із них, та, що згоріла, покинула шматок свого прозорого вбрання — було воно яскраво-біле.
— Бачиш, ласочко, — сказала бабця задумано. — Я прожила чимало в цьому світі і дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловіки, ті прийшляки, вмирали раніше своїх жінок. Певне, щось порушилося там, у небі, коли в твоїх батьків сталося інакше. Ми, жінки цього дому, живемо довго після них, хоч годі сказати, що не віддаємо їм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронці їхніх душ і думок їхніх, хоч нам непотрібно знати, про що вони таке собі думають. Твоя мати вибилась із цього кругообігу, а батько твій, ласочко, добре пізнав закони цієї гори…
