I все— таки Марія Яківна й зараз не до кінця знає, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне відчувала, здавалося, запалювавсь у Iвані темний невгасимий вогонь, його сині добрі очі аж чорніли, і було трохи страшно поринати в них, хоч Iван лишався до неї так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкіше любив він її, і Марія аж задихалася від його нестримної до безуму сили, -це не могло не хвилювати її як жінку, бо ставав під ту хвилю ще й посправжньому привабливий. Водночас виключався з реального світу; дух його, здавалося, жив в інших сферах та іншими вимірами. Вона не намагалася всього зрозуміти — мала досить клопоту на роботі і вдома. Страхалася тільки, що це початок психічної хвороби, і з дня на день чекала вибуху. Але ні разу за всі ці тридцять п'ять років не вчинив він нічого такого, що свідчило б, що дух його й справді хворий, а коли й пропадав десь цілоденне, приносив навзамін букетик польових квітів. Спалахувала тоді вдячністю до нього і притискала той букет до вуст, а він стежив за нею трохи обважнілими очима, від чого аж трем ішов їй по тілу, а на його вуста лягала погідна всмішка. Дивлячись на нього під таку хвилю, Марія мимоволі сповнювалася неземним здивуванням, її невимірне вабили ті його змінені очі і мудре, шляхетне лице. Часом їй здавалося навіть, що чує біля себе шерхіт легких білих крил — її голубим вітром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постійно відбивати поклики його душі, вона несподівано й сама починала жити яскравіше і красивіше, а коли на його обличчі розквітала ота тиха, блага всмішка, раділа, що навіть у цей час вони одне від одного не відчужуються.
Того першого разу їй не зразу вдалося легко до того при-наладитися. З одного боку, відчувала присутність на душі якогось свята, а з другого, непокоїлася і втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня після отої пропам'ятної їхньої розмови Марія зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для неї 1911 року, і їй у дивний спосіб здалося, що хвороба її чоловіка і те, що не мали вони дітей, — це один вузол. Дивилася на ікони і бачила в кожному образі обличчя власного чоловіка. Вони зорили на неї такими очима, ті святі, що її ляком пробирало. Особливо ж уразив її образ, поставлений у кутку, — уздріла вона там його очі, пласкі, випиті й майже прозорі.
Про те своє враження вона й оповіла якось йому в добрий, погідний, літній вечір, коли вони сиділи в саду і, як звичайно, дивилися на західне небо. Він стежив тоді за грою барв, що мінилися на очах і були такі чисті, що весь світ од того випогодів. Зирнула мимохіть у його бік і вразилася, таке гарне й добре обличчя побачила. Погляд його сяяв, очі синьо прозоріли, вуста пом'якшувалися від тремтливого усміху, і їй аж голова від того запаморочилася. Не мала сили встояти перед нездоланним його чаром, тож оповіла тихим, як шелест листя, голосом про свої відвідини церкви і про святого, що нагадав їй його, Iвана. Дивилася тоді на чоловіка й описувала словами його ж таки. Він одірвався на хвилю від споглядання вечірнього неба, і воно раптом умістилося в його прозорих зіницях — позирнув на неї пильніше. Не сховалося від нього ні її зворушення, ні неспокій. Впало десь недалек о підточене червом яблуко, пахли квіти, а може, й усе повітря, сповнене тріпотливого й різнобарвного світла. Вони тримали погляди зіткнутими, і ту хвилину вона згадуватиме всі тридцять п'ять років, що минули відтоді. Здається, саме тоді й почало складатися остаточно їхнє взаєморозуміння. Так, це тяглося кілька секунд, бо наступної хвилі він коротко засміявся і сказав м'яко, але безапеляційно:
— Не переймайся!…
Вона миттю послухалася, миттю забула про того святого в притворі і про своє смішне намагання все-таки знайти пояснення тому, що діється з її чоловіком, — все це було жалюгідне і грубо приблизне; збагнула, що є речі, над якими, мабуть, не варто застановлятися — все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати. Зрозуміла: те, що відбувається з Iваном, таки не руйнує його душі. Аж зітхнула полегшено, хоч неспокою не тратила весь той час, доки жили вони разом. Але могла заспокоїтися хоч би на позір: сиділи плече в плече із ним у цьому саду і дивилися на західне небо; могла милуватися чудовими барвами, котрі гасли й народжувалися. Знала: не дано їм прожити життя як у всіх, і раптом, розчулена від тієї тиші і спокою, що лежали навдокіл, відчула вдячність, що її суджений, ступивши в якісь незбагненні для неї сфери, не відштовхнув її, а так само хоче відчувати поруч зі своїм плече її — заради такого, подумала вона, можна згодитися, що на її чоловіка й пальцями показуватимуть.
