— І це тобі розказав Шейтан? — усе ще сумнівався Ніязі.
Бекир кивнув, видобув із кишені маленьку блискучу запальничку й покрутив її на сонці. Ніязі заворожено прицмокнув.
— За цей ритуал мені довелося віддати таку ж саму Шейтану, — Бекир знову потрусив запальничкою. — Якщо все зробимо правильно, то Ма вже не доведеться купляти отруту ана-арахни в Саші Бідного. Ми приноситимемо її самі. Ще й продаватимемо!
— Не думаю, що Ма сподобається така ідея, — обережно сказав Ніязі. — І вона ж купує в Саші Бідного не тільки отруту ана-арахни.
Бекир відчув, як його щоки червоніють. Саша Бідний був беєм акинджиїв
їхнього краю. Акинджиї трощили мертві села, торгували зі Старшими Братами та приводили до них башликів — засолених на експерименти. Щоправда, тільки з чужих улусів. Але якщо хтось з Ак-Шеїх захотів би продати дитину чи себе, він міг звернутися до Саші. За незрозумілою Бекиру логікою Сашу називали
«бідним», бо вважали найбагатшим акинджиєм у Дешті. Казали, що в нього є власне джерело води й амулет від бур. Бекирова мати була офіційною лікаркою
Ак-Шеїх і діставала в акинджиїв препарати й інструменти. Весь вільний час вона проводила за дослідами. Ма шукала ліки, які б допомогли Бекиру піти з Ак-Шеїх.
Ось чому вона дозволяла Саші Бідному до них приходити, а не з тієї причини, про яку пліткували в селищі.
— А якщо ти вирішив отруїти Сашу, то тобі навряд чи вдасться. Він знаєш який хитрий. Хоча в тогуз коргоол тебе б не обіграв, — спробував пожартувати
Ніязі. Грати в тогуз коргоол їх навчив Азіз-баба. Хоча по-справжньому опанував гру лише Бекир. Це була логічна настільна гра, що вимагала не тільки вміння рахувати, а й терпіння та витримки. Цього в Ніязі не було, тому не дивно, що він завжди програвав. І постійно помилявся у виконанні обрядів, за що йому регулярно влітало від діда. Їхнє життя було наповнене ритуалами, наче вони були єдиною розвагою, єдиним способом упорядкувати божевільну реальність.
За це Бекир любив і ненавидів їх водночас.
— Так, я зараз підпалю, а потім треба проказати заклинання. По черзі!
Треба виманити ана-арахну.
До хутра на папері Бекир доклав дрібні горючі кісточки.
— Добре, — похмуро кивнув Ніязі й уже за мить просяяв. — Зовсім забув розказати.
«І так завжди, — подумав Бекир, — саме тоді, коли треба помовчати.
Тепер його не зупинити, поки не договорить».
— Гєра готується до Андир-Шопай. Хоче задобрити джадала. Тітка Лєнур розказувала тітці Фат, що Гєра вже питав Сашу Бідного, коли той зможе привезти пристойну жертву, щоб убити її у славу джадалу. Якусь огогущу, може, навіть незмінене дитя, бо ж і смерть доведеться відмолювати не якусь там, а
Повноважного! — повторив слова тіток Ніязі.
Гєра Сєров владою Старших Братів був офіційним беєм в Ак-Шеїх. Кілька тижнів тому він із почестями зустрів Повноважного Старших Братів, який якимось дивом з’явився в їхньому селищі. А ще за кілька днів Повноважного знайшли мертвим. І після того чи не щодня Бекир із Ніязі обговорювали цю новину. Смерть у Дешті була буденною справою. Але загибель Повноважного
Старших Братів далеко від Матері Вітрів, ще й за незрозумілих обставин, могла спричинити великі неприємності. Аж до знищення Старшими Братами всього
Ак-Шеїх. Сєров вважав, що цього можна уникнути через ритуал: достатньо принести жертву місцевому божку джадалу. Тим паче, що, на думку селян, Повноважного вбив саме джадал.
— Ма не вірить у джадала. — Бекир зупинив пальця, яким уже готувався штовхнути шестерню й викликати з коробочки вогонь. На обличчя набігла тінь.
— Але ж він точно існує!
— Його ніхто не бачив.
— І що? Усі знають, що він живе в будинку Гєри Сєрова. І треба бути дурнем, щоб виходити в ніч світіння зірки Діви Йилдиз. От той Старший Брат вийшов, і тепер маємо. Джадал відчув кров. Захоче нову жертву. Тільки Андир-Шопай допоможе його задобрити.
Бекир ледь помітно усміхнувся.
— Я виходив. Але про це нікому.
— Ти що? — Від здивування Ніязі аж закашлявся.
— Я ж бачу духів, ти забув? Звісно, забув, усі ж вважають мене незміненим, таким, якого не торкнувся суєр. — Бекир поправив ритуальну купку.
— Я вирішив перевірити, чи справді існує джадал.
— Я помилився, у тобі стане божевілля отруїти Сашу Бідного, — від захвату Ніязі аж присвиснув, — і що ти бачив?
— Небагато, — Бекиру так набридло постійно обговорювати смерть
Повноважного, що він вирішив зізнатися. — Було темно. Йилдиз закрили хмари.
Я вийшов до будинку Сєрова, побачив рух біля Дерева Болю. Думав, що це джадал. Але знайшов лише мертвого Старшого Брата. А потім побіг додому, бо почалася буря.
— Жах, — похитав головою Ніязі. — Ранком я бачив кров. Ціла калюжа.
— Я теж у неї вліз. Довелося збрехати Ма, що ходив уві сні. Щоб вона не психувала.
— І що, вона не психувала?
Бекир знизав плечима, наче промовляючи: «А сам як думаєш?»
— Добре, що все ж таки буде Андир-Шопай. Незмінена жертва відвадить зло. — Ніязі зробив охоронний жест і раптом злякано подивився на друга. Бекир усе ще замислено розглядав запальничку.
