Бекир побачив, що стиснуті в кулаки руки ледь помітно світяться. Не змовляючись, вони з Ніязі накинули на дівчинку попону. Не вистачало, щоб про дар Чорної Корови дізнався Саша Бідний. Тоді й він захоче її отримати. Чоловіки почали прокидатися. Хтось із цікавістю поглянув на дітей. Армійці по черзі спустилися в улоговину, наче просто ходили до вітру.
— Добре, тату, добре, — шепотіла дівчинка. Рука вирвалася з-під покривала й потягнула за тумар. — Я не забуду. Я знаю. Так, я знаю. Так, я не забуду. — Вона зірвала з шиї тумар і затихла.
Бекир обережно вийняв медальйон із її долоні, розвернув і охнув. Чорна
Корова постійно хотіла показати, що там написано, але вони ніколи не ставилися до того серйозно.
Він передав медальйон Ніязі. Брови хлопчика-лисеняти полізли догори.
— Звідки вона знає ім’я твого батька? — самими губами проказав Ніязі. —
Ти їй казав?
— Звісно, ні, — обурився Бекир.
Справжнє ім’я його батька було їхньою дитячою таємницею. Він нахилився й обережно поторсав дівчинку за плече. Чорна Корова розплющила очі, наче тільки цього й чекала.
— Уявляєш, я згадала. Марко Дорош — так звали мого батька. Це було його ім’я до того, як він став Старшим Братом. Він мав убити Бога! —
прокричала дівчинка так, що луна розійшлася колишнім руслом каналу.
— З тобою все гаразд? — невпевнено запитав Ніязі й виразно поглянув на
Бекира.
Вони привернули небажану увагу. Бекир спиною відчув погляд. Шейтан стояв найближче і вже приготувався щось запитати. Пролунало голосне чхання.
Шейтан обернувся й побачив, як Шипохвіст примудрився скинути слиз на його миску, ще й виразно подивитися: мовляв, і що ти тепер зробиш?
— Ану прибери, бйосєк недоварений! — завищав Шейтан.
Замість відповіді Шипохвіст кинувся на нього й повалив на землю.
Сейдамет поліз відтягувати товариша й потрапив під руку Джину. На брудній формі виступила свіжа кров. Щось закричали Близнюки. Навіть Саша Бідний перестав чистити маску.
— Ходіть сюди, — покликав дітей Болбочан. Він визирнув з-за бетонної плити, що колись була частиною зрошувального каналу.
Бекир нарешті зрозумів, що армійці лише відволікали увагу, щоб вони могли поговорити наодинці.
— Покажи, — наказав армієць Чорній Корові.
Дівчинка покірно поклала у велику зашкарублу долоню тумар. Болбочан підсліпувато примружився. На його обличчі з’явився дивний вираз, наче він побачив привида.
— Хто він тобі?
— Хто? Марко Дорош? — не зрозуміла Чорна Корова.
— Так, — нетерпляче прошипів Болбочан.
— Батько. Це він мені подарував. Сьогодні вночі він укотре нагадав віднести це Гавену Белокуну. Це зупинить Старших Братів! Тому я ніяк не зможу з вами піти, — скоромовкою проказала дівчинка.
Бекир очікував, що Болбочан розсердиться чи взагалі не слухатиме її.
Натомість обличчя бея Армії потвор засяяло.
— Шляхи Бога Спалахів несповідимі, — пробурмотів Болбочан. — Люди мов ті піщинки, підхоплені вітром. Жодного шансу, що після подиху Дешту вони впадуть на колишні місця. Але зараз я відчув доторк. Буа-ах! Марко Дорош —
справжнє ім’я генерала Григоренка-першого. Його знають лише Григоренко-другий і беї з Ради юртів. Це наш священний пароль.
У Бекира вибухало в голові від щойно почутого:
Марко Дорош не загинув у бурі, як вважала Ма. Він заснував Армію потвор, виховав Чорну Корову. Але чому, чому він не повернувся по Бекира?
Обручка, що її дала Ма, раптом вп’ялася в тіло. Але всі ці запитання важили менше, ніж безпека Чорної Корови. Ма була права: дорослість — це відповідальність за тих, кого любиш. Минуле неможливо контролювати, залишається сподіватися на шанс змінити майбутнє. Він подивився на подругу і промовив:
— Іди з Армією потвор, вони тебе охоронятимуть. І якщо вже так хочеш, я можу замість тебе віддати тумар Белокуну.
— Ні, ти не зрозумів. Це моє завдання. І я піду з тобою. — Чорна Корова схопилася за медальйон.
Бійка в улоговині почала стихати. Пролунало ім’я Бекира. Їх уже шукали.
Болбочан переводив погляд із Бекира на дівчинку, обдумуючи інші варіанти.
Нарешті покалічене обличчя розпливлося в широкій усмішці, бей щось зірвав із шиї і простягнув Бекиру. На великій долоні лежав свисток.
— Він знає пісню. — Болбочан кивнув на Ніязі. — Перекотиполе передасть звістку. Не впевнений, що Григоренко-другий мені повірить, але я переконуватиму Раду юртів атакувати Старших Братів. По дитину Марка
Дороша ми точно мусимо повернутися. — Несподівано Болбочан розреготався.
— А Дешт таки вміє жартувати. Богом присягаюся, наші прапори ще замайорять над Матір’ю Вітрів. Ну а ви спробуйте не померти до нашого приходу.
Здригаючись на тулпарі позаду Саші Бідного, Бекир іще фарсах бачив чорні точки загону Армії потвор. Він усе ще не міг повірити в слова Чорної
