Юрта зустріла тишею, затхлим повітрям і пилом важких килимів. У дальньому кутку юрти почувся кашель. Ма відсунула завісу й побачила Азіза-бабу. Маленький старий майже губився між подушками. Його видавало хрипіння.
Він гучно втягував дихальну суміш і так само голосно видихав. Легені булькали та скрипіли. Ма подумала, що легенди про Азіза-бабу правдиві. Він і справді живе занадто довго. І тільки Богу Спалахів відомо чому. Поряд зі схрещеними на грудях руками стояла Скіф’янка. Синє татуювання, наче живе, бігало під її шкірою.
— Ти саме вчасно, Ма, — проскрипів старий. — Дивися, що принесла
Скіф’янка.
Ма здивовано звела очі. Біля її ніг впало гігантське пташеня з двома головами. Гострі, як леза, дзьоби ще не позбулися жовтизни. Сині повіки прикривали закочені білки. На лапі бовталася бирка з емблемою Старших Братів.
Вона відчула, як у грудях боляче стиснуло, і буцнула тіло, щоб краще роздивитися потвору.
— Послід Птерокса Мато Дуковача? Йому лише кілька днів. Що робити
Птероксу так близько від Ак-Шеїх? — У Ма від тривоги запульсувало в скронях.
— Буря їх затримала, але ненадовго. Скоро штурмовики Матері Вітрів будуть тут. — Азіз-баба видихнув синювату пару. — Скіф’янка каже, на чолі сам сивочолий.
Горло Ма стисло від страху. Наче кошмар, що приходив у сни кожного дня впродовж років, нарешті ввірвався в реальність. Це не могло бути правдою.
Тринадцять років Старші Брати не торкалися цього місця. І от спершу помер
Рябов, потім прийшов Талавір, а тепер летить сам Белокун, немов дізнався, що й вони з Бекиром тут.
Очі Ма забігали. Погляд зупинився на картинці, що стояла на столику біля ліжка старого. З фотографічною точністю Кам’яне Дитя зобразила Бекира та
Азіза-бабу. Раніше Ма не помічала цього малюнка. Вона знову згадала слова
Талавіра. Чи була цікавість Азіза-баби до Бекира лише бажанням навчати гарного учня? Чи старий переслідував іншу мету?
— Де мій син? — знову повторила вона.
— Я допоміг твоєму Бекиру народитися, — наче прочитав її думки старий,
— і вижити після народження. Для таких, як він, це складно. Колись я вже приймав незвичне дитя. Щоправда потім віддав у погані руки. Але я думав, що так його рятую. — Старий замовк, наче роздумуючи, чи правильно все пам’ятає.
Потім знову наче згадав про Ма. — Я запропонував вам дім і захист. Це було відразу, як Армія потвор напала на Старших Братів. Станція згоріла. Белокун на весь Дешт горлав про зраду. Розсилав каральні загони — шукати втікачів зі
Станції. Засолені боялися приймати чужаків. Боялися кари Старших Братів. Але
Азіз-баба вас прийняв. Хотів спокутувати гріх за те дитя. За те, що з ним учинили. За свою помилку. І лише нещодавно, з приходом одноликого, у мене розплющилися очі. Я побачив шлях і рішення. І тепер я можу все виправити.
Бекир опинився в Ак-Шеїх недаремно.
— Про що ти говориш? Бекир — звичайний хлопчик. — Ма зі злістю кинула на його постіль картинку. І побачила, що на звороті до рамки кріпилося кілька аркушів. Скіф’янка хотіла перехопити її руку, але не встигла. Ма впізнала бланки. Це були щоденники спостережень за піддослідними з Матері Вітрів.
Угорі стояло «Бекир». Червоний туман застелив її розум. — Ти стежив за
Бекиром? Навіщо? Щоб віддати Белокуну? — Ма кинулася на старого. Їх хотілося роздушити його дрібну зморшкувату голову. — Що ти з ним зробив? Де ховаєш?
Скіф’янка із силою розбурханого тулпара зупинила її ударом у живіт. Ма зігнулася й упала на підлогу. Амазонка була на голову вища і в плечах така, як
Талавір. Але Ма не думала здаватися. Вона відкашлялася, взяла сумку, як пращу, і зацідила жінці в обличчя. Скіф’янка лише похитнулася. З розбитої брови побігла цівка крові. А на сумці розповзлася велика червона пляма. Ма з жахом усвідомила, що наробила. І це вона — та, що пишалася своїм самоконтролем.
— Це був наш єдиний шанс звідси піти. — Ма впала на коліна й обидві руки занурила в сумку. Від пробірки з кров’ю Талавіра залишилися дрібні скалки. Вона стиснула закривавлені кулаки.
— Краще не починай знову, — пригрозила Скіф’янка.
— Твій рух¹¹ палає, як у джина. І навіть твій нафс¹² віддає тепло. — Азіз-баба сплеснув у долоні, наче тільки-но подивився цікавий спектакль. Тонкі губи розповзлися в посмішці. — Я ще тоді це побачив, коли тебе знайшли в Дешті. Ти була напівмертва, трималася за величезний живіт і все одно вимахувала клешнею ракоскорпа. Ти приховуєш цей вогонь, але він є. І цим ти нагадуєш мені одну з дружин. Як же її звали? — Азіз-баба перекинув у пальцях чотки. —
Зарема? Ельмаза? Сусанна? Байдуже. У неї були пухкі груди. І вона готувала найсмачніші янтих на весь північний Кіммерик. — Старий висолопив край язика й прицмокнув. — Її застрелили, коли кіммеринців виселяли з їхніх домівок. Коли ж це було? Здається, після другої великої війни. Але бачила б ти, як вона відбивалася!
Ма слухала. Що він меле? Коли це відбувалося? Сто, двісті років тому? І чи відбувалося взагалі? Чи існувало щось до Спалахів? Кожна хвилина дорога, вони ще можуть випередити Белокуна. Можуть спробувати втекти… Хоча кого вона дурить?
