Молода інспекторка Амая Саласар приєднується до спеціальної групи агентів ФБР і отримує нове завдання: вполювати маніяка, який винищує цілі родини. Убивцю називають диригентом через дивний ритуал, що він проводить над тілами жертв після кожного злочину. Чому дії вбивці нагадали Амаї про поведінку її матері? Інспекторка починає гонитву за диригентом. Паралельно вона прагне втекти від спогадів про власне минуле і ті події, що назавжди змінили її життя. Жінка відчуває: вона от-от натрапить на слід диригента. Але тривожний дзвінок від тітки оживляє найтемніші страхи Амаї. А ураган Катріна, що обвалився на місто, несподівано повертає справу в інший бік...
Елісондо
Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшли на світанку в тридцяти кілометрах на північ від місця, де вона збилася з дороги. Дівчинка лежала непритомна під зливою; почорнілий обвуглений одяг, подібний до вбрання середньовічної відьми, яку витягли з вогнища, контрастував із білосніжною, чистою, холодною шкірою, неначе витесаною з криги.
Амая завжди стверджувала, що майже нічого не пам’ятає. Всі події, що сталися після того, як вона зійшла зі стежки, стерлися, лишивши низку образів, які повторювалися знову і знову протягом кількох секунд. Запаморочлива швидкість, із якою прокручувалися її спогади, нагадувала роботу праксиноскопа Рено: послідовність рухливих малюнків створювала ефект цілковитої нерухомості. Інколи вона запитувала себе, чи справді блукала лісом, чи, може, просто застигла на місці, дивлячись на одне й те саме дерево стільки часу, що її мозок занурився в якийсь гіпноз, унаслідок чого в пам’яті навіки закарбувався прадавній силует матері-богині. То був звичайний недільний ранок, що нічим не відрізнявся від інших. Амая вирушила на прогулянку зі своїм собакою Іпаром та групою туристів з Аранси, до якої приєдналася попереднього тижня. Хоча їй подобався ліс, вона погодилася лише для того, щоб зробити приємність своїй тітці Енґрасі, яка довгими місяцями вмовляла її частіше виходити з дому. Обидві знали, що вона не могла гуляти в селищі. Впродовж останнього року її маршрути стали одноманітними: вона ходила до школи, верталася додому, а щонеділі супроводжувала тітку до церкви. Решту часу Амая проводила вдома — сиділа поблизу каміна, читала, виконувала домашнє завдання, допомагала тітці прибирати чи готувати їжу. Годився будь-який привід, аби не покидати свою оселю. Будь-яке виправдання дозволяло їй відсторонитися від того, що відбувалося в селищі.
Вона завжди розповідала, що забула геть усе і пам’ятає одне — як дивилася на дерево, але це не зовсім відповідало дійсності. Окрім дерева, її пам’ять відтворювала бурю... і будиночок посеред лісу.
Коли Амая прийшла до тями, вона побачила свого батька, який стояв біля лікарняного ліжка. Бліде лице, мокре після дощу волосся обліпило чоло. Червона лінія окреслювала повіки, що набрякли від сліз. Завваживши, що вона розплющила очі, він турботливо нахилився над нею. На обличчі читалося хвилювання, яке поволі змінювалося полегшенням. Цей занепокоєний вираз сповнив її такої пронизливої ніжності, що вона мало не захлинулася у морі емоцій. Амая любила його — з тією ж силою, що й завжди. Вона поривалася сказати йому про це, але її зупинив легенький дотик його теплих губ.
— Амає, нікому не кажи, — прошепотів він їй на вухо. — Якщо ти мене любиш, мовчи. Нікому не кажи.
