Огунда велів будувати багато таких кораблів. Десятки посланців Огунди досягли Місяця — нічного світила. На ньому вони знайшли теплі мілкі моря і дивні ліси, сумирних тварин і високі гори. Там можна було дихати і жити.
Огунда велів побудувати на Місяці бойові фортеці. Він у своєму честолюбстві не знав меж. Він бажав поширити свою владу на інші планети, що літали навколо Сонця.
Та мудреці, які побували в Космосі, вперше не виконали волі тирана. Вони побачили таку красу простору, яка пробудила в їх серцях нові, не зрозумілі їм раніше почуття. Вони збагнули суть заповітів Синів Вогню. І найсміливіші з них таємно зв’язалися з гірськими мудрецями. Ті сказали їм:
— Благо вам, діти Розуму! Іскра, залишена нам Посланцями Матері, загорілася вогнем любові. Але пізно вже. Лемурія приречена. Треба рятувати обраних і священне знання. Місяць — найкращий притулок. А потім — інші планети розкриють обійми синам мудрості.
Воля Огунди була виконана. Фортеця на Місяці збудована. Але в ній зібралися воїни, які таємно готувалися до останнього, вирішального бою з тираном. Десятки учнів мудреців були переправлені на Місяць. Тут вони будували великі кораблі для польоту до далеких планет. У горах ховалися скарби Знання.
Поселенців очолив Апуїн — сміливий воїн і мудрець. Асура-мія, який говорить тепер з тобою, брате з далекого майбутнього, був його помічником.
Ми звернулися до тирана Огунди. Тоді було знайдено спосіб передавати слова і думки в просторі. Ануїн сказав рішуче і коротко:
— Слухай, Огундо! Слухайте всі, хто ще має розум і совість, хто тримає в серці своєму іскру любові!
Лоно Великої Матері — Безмежний Космос — не може більше тримати в собі планету, яка загниває рабством і розпустою, ненавистю і розбратом. Мудреці і Знання, залишене нам Синами Вогню, говорять: наступає час великого очищення! Лемурія приречена! Лише любов’ю і поверненням до заповітів Посланців Матері можна припинити катастрофу.
Ми, жителі Місяця, віднині не вважаємо себе підвладними Огунді — тирану і насильнику, який прирік нашу планету на знищення. Хай твориться Воля Космосу! Але попереджаємо — ще є час! Опам’ятайтесь!
У відповідь через простір понеслися прокляття Огунди. А вслід за ними кораблі з вогняними кристалами. Страшні вибухи потрясли поверхню Місяця. Вгору полетіли скелі, пара і дим від дерев. На місці вибухів з’явилися страшні глибокі прірви. Один за одним летіли кораблі, випаровуючи воду і життя на Місяці. Тоді Апуїн, який залишився живий разом з Асурамія та кількома помічниками, дав наказ знищити гніздо Огунди на Землі.
Ми у відповідь на підступ тирана послали бойові кораблі з вогняними кристалами на Лемурію. Фортеця, де засів Огунда, вибухнула. Ми бачили з Місяця, як ЇЇ охопив яскравий вогонь. Але на цьому страшна битва не закінчилася. Безумні жерці, вірні Огунді, й тепер кидають на Місяць страшні кораблі. Вони бажають знищити разом з Ануїном та його друзями навіть згадку про Синів Вогню та їх заповіт про любов і братерство. Але так не буде.
Наступає час великого очищення. Караюча Рука Космосу простягнулася на Землю. Лемурія розколюється на частки. Спопеляючий вогонь пожирає її, щоб очистити місце для майбутніх поколінь.
Ануїн велів мені записати на кристалах Сура-па розповідь про минуле Лемурії. Він впевнений, що майбутні люди Землі знайдуть ці записи і прочитають їх. Вони будуть любити один одного. Вони будуть братами. Між ними не буде насильників і тиранів. Вони запалять навколо всього Сонця той вогонь любові, який принесли від Великої Матері Сини Вогню.
Шлю тобі свій поклін і любов, мій далекий брате! Хто б ти не був, який би ти не був — ти мій брат, якщо серце твоє горить полум’ям любові і єдності. Пам’ятай: Лоно Великої Матері не триматиме в собі ненависті і розбрату, рабства і приниження, розпусти й загнивання духу.
Ануїн і Асурамія з тими братами своїми, які ще лишилися живі, покидають Місяць. Віднині він буде пустельним. Повітря його і вода випарувалися, і він перетворився на конаючий світ. Ми полетимо на інші планети. Ми будемо шукати братів своїх, поки на Землі знову не спалахне іскра Знання. Довго ждати цього часу, але він наступить. Асурамія вірить в це і посилає далеким нащадкам серце своє, яке вміло любити.
Довго мовчали Зоря і Добромир, хоч давно вже закінчилася розповідь кібермашини. Дівчина дивилася кудись у простір, і в її темно-синіх очах блискотіли іскри давноминулих пожеж, голос Асурамія відлунював сердечною пересторогою. Вона важко зітхнула, якось по-дитячому сказала:
— Жаль.
— Кого? — не зрозумів Коор.
— Усіх, — витерла вологі очі дівчина. — І лемурів, і Асурамія, і життя, яке загинуло на Місяці.
— Асурамія жаліти негоже, — весело сказав Коор. — У нього, безумовно, було життя, насичене боротьбою і любов’ю. А що можна побажати людині, коли вона у вічній боротьбі за Істину? Нічого!..
