— От-от, — засміявся Багрян. — Це якраз і є наш метод — внутрішнє звертання. І вона — Ріона — сприйняла ваше внутрішнє звертання. Якраз був черговий дослід. Пощастило навіть дещо записати, трансформоване через апаратуру… Та ви самі побачите.
— Дозвольте… А як же я? Чому я спіймав, чи то пак побачив її видіння там, на Плутоні?
— А то вже складніше, — радісно потер долоні Багрян. — То вища ступінь. Концентрація енергії, створення спеціального… Е-е, зачекайте. Я вам відкриваю наші секрети, а ще не запитав основного.
— Що ж? Говоріть, я страшенно заінтригований.
— Ми вирішили забрати вас.
— Мене? Куди?
— До себе. З Космоцентру.
— Ну що ви? — засміявся Буревій. — Мене забрати від Космосу? Це нереально…
— Навпаки, — сердито махнув рукою Багрян. — Навпаки. Не забрати від Космосу, а дати вам Космос по-справжньому. Вже півжиття я воюю з техніцистами-ученими, доводячи їм, що Безмежність не можна завоювати ракетами…
— Дивлячись якими ракетами, — зауважив Буревій ревниво. — Квантові ракети не мають межі для проникнення в Світобудову…
— Дурниці. Квантові, понадквантові, мезонні, фотонні — всім їм одна ціна. Тягти у простір мільйони тонн речовини, посилати людей на страшенний ризик, ждати їх через тисячі і мільйони років, враховуючи парадокс часу. Не годиться. Не кажучи про те, що ви ніколи ракетою не перескочите квантову межу — швидкість променя.
— Прийде час — перескочимо! — заперечив Буревій. — Кожна межа умовна.
— Ха-ха! — підхопив весело Багрян. — Ось ми й руйнуємо вашу межу. І не колись, а сьогодні. Тільки на принципово іншій основі.
— Думка?
— Так, думка. Тільки не зрозумійте примітивно. Я кажу не про зв’язок між космонавтами або з іншими розумними Братами з Допомогою парапсихологічних явищ. Я кажу про подорож між планетами, між зорями, про вивчення інших світів, систем, галактик. Нема межі для вивчення світу з допомогою думки. «Чому?» — запитаєте ви. Тому, що швидкість розповсюдження думки — миттєва. Вона не вкладається у просторово-часові аспекти. Вона вміщує їх у себе. Ви розумієте? Посилаючи мандрівників у Безмежжя, скажімо, до іншої галактики, ми не будемо ждати їх через мільйони років, а через кілька хвилин, годин чи секунд. Та, власне, вони нікуди й не літатимуть.
— Нічого не розумію, — знизав плечима Буревій. — І літатимуть — і не літатимуть…
— Діалектичне протиріччя, — усміхнувся Багрян, кумедно поворушивши кудлатими бровами. — Чудовий горішок. Але ви не відповіли — підете до нас? Можу сказати вам відверто, таких, як ви, па Землі десятки — не більше. Та й тих ми не знаємо. Ваш перехід до нашого Інституту підніме дослідження на небачену висоту. Ви навіть не можете уявити, які перспективи відкриються перед наукою.
— Так дозвольте ж узнати все як слід, — сміявся Буревій. — Перед таким натиском не втримаєшся. Якщо це не забере від мене Космос, якщо це… Коротше, я приїду до вас, а там поговоримо.
— Ну от і добре. Лягайте відпочивайте. А то ми вас одразу від непритомності — до надкосмічних проблем.
— Найкращі ліки, — заперечив космонавт. — До речі, вам теж пора в крісло. Я бачу за бортом Місяць. Станція!
Усе позаду: радість товаришів у Космоцентрі, торжества на базі кораблів, серед службовців, учнів космошкіл, селенологів, садоводів оранжерей і безлічі інших посланців Землі на Місяці. Позаду виступи по радіо і телебаченню, сотні інтерв’ю кореспондентам, журналістам, ученим. Буревій знову на Землі. Рейсова ракета принесла його на рідну планету. Потужний вертоліт прямує на південь. Він тримає курс на Гімалаї. Там у квітучій долині, на висоті біля трьох кілометрів розташовано Інститут Думки. Туди пролягає шлях Буревія.
Згадуються прощальні слова друзів. У них звучать жаль, гумор і щире почуття.
— Дивися — не зраджуй нас, космачів.
— Обплутають тебе всякими телепатіями, як мотузками, пропадеш, Космосу божого не побачиш!
— А коли що путнє — давай помагай. Може, спільною упряжкою рвонемо в Космос!
«Смішні, любі мої! Я розумію ваші почуття. Сам пережив те ж саме. І ніколи не посмію навіть думати про те, щоб відсахнутися від космічних польотів. Невідомий, таємничий порив несе мене в нову путь. Там я відчуваю нові обрії, які лише маячать перед людством. І коли мої сили потрібні Землі — хай вона візьме їх».
Внизу пливуть грандіозні гряди найвищих гір. В’ються могутні білосніжні хребти, клубочаться хмари, ховаючи в глибоких ущелинах віковічні таємниці. Вертоліт пірнає в білий морок, пробиває його. По схилах збігають донизу зарості високих дерев, скачуть бурхливі водопади, темніють масиви скель.
Вертоліт зупинився па березі невеликого озера. Воно схоже своєю формою на гігантське око. Навіть острівець з групою ялин посередині нагадує зіницю. Ніжно-зелена гладінь води завмерла, не колихнеться. Вартовими стоять вікові дерева. Димляться урочисто високі вершини, ніби хтось там запалив огні. Буревій вийшов з машини, глибоко вдихнув прохолодне, пахуче повітря гір.
