Напруга збільшувалась. Відчувалася спека. Свідомість їхню оточувало суцільне сяйво. Вогонь і устремління. Вічне прагнення до таємниці — ось що вело їх у калейдоскопі полум’я.
І ось вогняний вихор обірвався. Залишився позаду. Перед ними виник неосяжний простір. Позаду, — там, звідки вони прилетіли, де тільки що клекотіла стихія вогню, — блищала блакитна сфера ніжних тонів. А внизу — майоріли райдужні обриси невідомого світу. «Психодвійник» метнувся туди. Він бачив казкові сплетіння барв і променів, з яких виникали форми будівель і утворів.
Це був новий світ. Це був Сонячний Світ, Світ Полум’яний. Невидима, плавна, але вражаюча по своїй потужності сила зупиняла «психодвійник», не дозволяла йому наблизитись. Ріона та Буревій посилювали устремління, але годі було.
Чарівний світ залишався внизу. Як фантом. Як химерна мрія. Як марево на обрії в пустелі. Не вистачало енергії, щоб пізнати його, заглибитись у нього.
Та ось раптом хтось метнувся до них з того світу. Перед «пси-ходвійником» виникла гігантська блакитна постать. Не можна було визначити її форм. Ясно сприймалися лише очі, погляд. Ріона і Буревій відчули радісну дружню енергію істоти. В свідомості «психодвійника» відбилося щире вітання Сонячного Брата, який радів дерзновенному успіху людей Землі. У цьому вітанні була велика віра в майбутнє такого Розуму, який не страшиться польоту в Полум’яний Світ, у невідоме…
Підійшла остання межа. Свідомість «психодвійника» не витримала напруження Сонячного Світу. її кинуло назад, до блакитної сфери.
Замерехтів полум’яний океан. Протуберанці. Чорний Космос з міріадами зірок. Ніжно-зелений ореол Землі… І легка тінь забуття покрила їхню свідомість.
Вони стояли перед Багряном — радісні, урочисті, мовчазні.
— Я ніколи не прощу вам цього, — із сльозами на очах казав Багрян. — Як ви могли? А якби нещастя? Я б не пережив такого. Як ви могли? Як ви сміли?
А вони мовчали, не в силі сказати й слова. Що могли сказати слова про те, що в серці вкарбувалося вічними знаками радості і торжества? Про те, що віднині ставало їхнім вічним дороговказом.
Багрян, поглянувши на їхні блаженні лиця, махнув рукою.
— Я бачу, що від вас нічого не доб’єшся. Ви втратили від радості здатність говорити. Хоч скажіть — є там Світ? Матакрішна правду сказав?
— Є, Багряне, — прошепотіла Ріона. — Є Світ Полум’яний. Але хай трохи пізніше. Пізніше. Ми зараз не можемо…
Вони вийшли з приміщення. Тихо, мовчазно пішли в гори. Друзі зачарованими поглядами проводжали їх.
Сяяло Сонце на блакитному небі. Воно щирим золотом, ніжним променем вінчало чола дітей своїх за їхній великий подвиг. І співали деодари, шуміли привітально потоки, задумливо лаштувалися в надійну охорону скелі, щоб зберегти, щоб захистити грудьми своїми перших сонячних мандрівників — провісників вогняної епохи людства
Вона прийде. Якщо двоє, об’єднавшись, змогли піднятись до Сонця, то те ж саме зможе зробити Об’єднане Людство. Воно проникне в Полум’яний Світ, до Вогняних Братів.
А піднявшись до них — воно стане такими, як вони. Бо піднятись до Вогню — це значить стати Вогнем.
Пролунав мелодійний звук. То настінний хронометр відзначив схід Сонця.
Самі собою відчинились широкі віконниці. Гірське прохолодне повітря дихнуло в кімнату, запрошуючи до праці.
Учитель Сонцезір встав, хутко одягнувся в робочий костюм — голубі спортивні штани і куртку з короткими рукавами. Вийшовши на широку веранду, він завмер на кілька хвилин, повернувшись до сходу Сонця.
Промені світила ковзнули з-за гряди гірських снігів, легким і грандіозним помахом змітаючи з долин залишки нічного присмерку. Вершини сліпучо заблищали. Зарожевіли над ними нерухомі хмарини.
Сонцезір радісно вбирав у себе животворну силу Сонця, пив разом з пробудженими луками та лісами щедрий вогнистий напій, відчуваючи себе клітиною пульсуючого полум’яного диску.
Проробивши кілька гімнастичних вправ з глибоким диханням, він збіг вниз, до шумливого гірського потоку. Роздягнувся до пояса, обмився холодною водою.
Одразу стало бадьоро, легко, весело.
Сонцезір повернувся до Школи. Ввійшовши до своєї кімнати, ввімкнув Мережу Зв’язку. На екрані з’явилося привітне обличчя юної дівчинки. Вона білозубо всміхнулася Учителю.
— Я вітаю тебе, Сонцезоре. Що потрібно?
— Бажаю ясності, Ластівко. Мені потрібна Велика Матір.
— Вона буде зайнята десять хвилин. Це влаштує тебе?
— Так. Я буду ждати.
