Добло і зло полностью

Нашу школу було збудовано на старому польському цвинтарі. (Тан-тан-тан-танннн!!!! — пішли титри під зловісну музику.) Взагалі-то, стандартний трилерний розклад: дорогу прокладають через старе індіанське кладовище і духи покійного племені до смерті лякають зайд, що хвацько роз'їжджають по сплюндрованих могилах.

Ми в школі по могилах не їздили, ми бігали по них. Стометрівки і крос на три кілометри. З-поміж трави довкола цього нашого стадіону де-не-де виглядали старезні кам’яні надгробки, але ж удень, на третьому уроці, воно не так і страшно. А от вночі… Мало хто тусувався на стадіоні й біля школи (особливо поблизу школи) затемна. Освітлювалося там все погано, чорні вікна лякали невивченою алгеброю, геометрією та іншими макабричними речами. Наприклад, привидами.

Найчастіше їх, кажуть, бачив шкільний сторож, бо ж він там ночував. І навіть не так часто бачив, як чув. Чув голоси дітей у класах, чув як відкриваються й закриваються двері, рипить дощата підлога, пофарбована у коричневе. Правда, сторож рідко про це говорив. Його слід було спершу добре напоїти — знаменитий рецепт досягнення екстравертності. Але ж не буду я сама виставляти сторожу бутилку, і з компанією не буду, дався мені той сторож і ті привиди, карочє… Та саме в тому то й справа, що дався. Бо той збреше, хто скаже, ніби не цікавиться страшними історіями, які трапляються поряд під носом, хіба що мовчить про це, бо боїться наврочити.

Всі ці гуцульські сусіди, що роблять своїм ворогам (ворог — це той, хто перекопав тобі межу земельної ділянки на свою користь чи не втруїв свого пса за лякання ТВОЇХ курей). Всі ці таємничі вагітнення школярок і зникнення немовлят. Закопування яєць по чужих городах. Пересувні хати вгорі над Микуличином — ну чисто тобі Твін Пікс — влітку є в горах хата з перевернутим хрестом коло дверей, взимку її там нема, але ти впевнений, що місце те саме, тільки ані сліду там від хати, ні півсліду, а потім її хтось бачить за вісім кілометрів звідти. Є спеціально виведені чортики, що приносять удачу в торгівлі на базарі (от у Петращучки точно такий є — бо як би інакше вона собі вже другу хату поклала?!) — чортика потрібного розміру можна виносити у себе за пазухою, якщо довго і правильно плекати там куряче яйце… Так чи інакше, простолюд типу мене хавав містику, аж за вухами лящало. Куди там кримінальним хронікам, оглядам ДТП та іншим улюбленим розважальним телепрограмам нашого щирого народу, коли тут таке робиться?

Так чи інакше, історії про привидів ставали громадською власністю. Хтось же пив із нашим сторожем бутилку, правильно? І хтось те все переповідав.

Найпростіша, найменш страшна і найбільш кінематографічна — це історія про змію з крилами. Сторож бачив, як вона пливла коридором від бібліотеки, десь на рівні голови учня середніх класів, а потім здала трохи вбік і вгору й заховалася за циферблат великого білого годинника, по якому в нас відмірювалися перерви й уроки. Мені потім трохи страшно було дивитися на той годинник. Особливо попід вечір після чергування (таке зі мною зрідка траплялося, коли не вдавалося розвести когось іншого помити за мене підлогу й полити вазонки).

Більш страшною історією була та, де йшлося про повільний лет в тому ж напрямку Ганни Миколаївни, актуальної вчительки світової літератури. Принаймні сторож ідентифікував цю туманну субстанцію, що пливла десь за півметра над землею, як Ганну Миколаївну. Він покликав її: «Ганно Миколаївно, а ви що тут так пізно робите?» А вона тільки глянула в його бік чорними дірками замість очей і зникла в «апендициті» — якраз тому відгалуженні коридору, над яким висів зміїний годинник.

Ну і третю історію я вже чула безпосередньо з уст очевидиці. І не тільки я одна її чула, а весь наш В-клас, збрехати не дадуть.

— Ви чули, що сталося?! — верещав хтось із однокласників зранку.

— Шо вже є?

— Бібліотекарка Марія Іванівна бачила Тадея Федоровича!

Воно би все нічого, та от тільки Тадей Федорович вже три роки як помер. Дуже добрий був фізик, гарно знав свій предмет. А дітей, що зривали уроки, бив током у себе в каптьорці.