До речі, і зовсім між іншим: мені було приємно, що й я, допущений у гурток «Вінфрід» студент світського факультету, міг часом, коли мене просили, додати й свою пайку до їхніх розваг грою на віоль д'амурі, бо музика для цього кола важила дуже багато. Погляд на неї був якийсь особливий, одночасно принциповий і невиразний: її вважали божистим мистецтвом і по-романтичному обожнювали, як природу,— музика, природа й радісне зворушення були в спілці «Вінфрід» спорідненими і обов'язковими ідеями, і коли я вжив означення «сини муз», яке, мабуть, багато хто вважатиме дивним для студентів-теологів, то виправданням мені буде саме це поєднання ідей, дух благочестивої невимушеності й зворушеного схиляння перед природою, що панував серед спілчан під час тих прогулянок за місто, до яких я зараз повернуся.
Двічі або тричі протягом наших спільних з Адріаном чотирьох семестрів у Галле в них вирушали in согроге*, тобто Баворинський залучав до них майже всіх членів спілки. Ми з Адріаном у цих масових розвагах не брали участі. Та бувало, що за місто вирушав невеликий гурт ближчих один одному спілчан: такі мандрівки не раз робили й ми разом з кількома освіченішими студентами-теологами. Це були сам староста, далі кремезний Дойчлін, якийсь Дунгерсгайм, Карл фон Тойтлебен і ще троє— Губмаєр, Матеус Арцт і Шапелер. Я пам'ятаю їхні прізвища й навіть більш-менш фізіономії, але змальовувати їх тут вважаю зайвим.
* В повному складі
Найближчі околиці Галле — піщану рівнину — можна назвати немальовничими, але за кілька годин поїзд довозить вас угору вздовж течії Заале до чудових краєвидів Тюрінгії. Там, здебільшого в Наумбурзі або в Апольді (батьківщині Адріанової матері), ми виходили з вагона й далі, з рюкзаками й дощовиками за плечима, вже йшли пішки, як мандрівні підмайстри. Від ранку до вечора ми були в дорозі, їли в сільських заїздах або й просто на траві десь на узліссі й не раз ночували в селянській клуні на сіні, а на світанку вмивалися біля довгого жолоба, яким текла джерельна вода, й вирушали далі. Такій тимчасовій формі існування, кількаденному перебуванню в примітивних сільських умовах, на лоні матері-природи мешканців міста, інтелектуалів, які усвідомлюють, що дуже швидко вони змушені будуть чи принаймні зможуть повернутися у звичну, «природну» сферу міщанського комфорту, такому добровільному затриманню темпу життя і спрощенню його майже неминуче властивий відтінок штучності, зверхності, дилетантизму й комічності, що ми, звичайно, й самі розуміли й про що нам нагадували добродушно-глузливі посмішки селян, у яких ми просили соломи на ніч. Якщо тим посмішкам щось і надавало крихту доброзичливості, навіть схвалення, то це наша молодість. Можна сказати, що молодість — єдиний законний міст між цивілізацією і природою, так би мовити стан перед цивілізацією, з якого походить уся студентська і корпорантська романтика, вона — справді романтичний вік. У таку формулу вклав свої міркування про молодість завжди енергійний у висновках Дойчлін, коли ми перед сном у клуні, тьмяно освітленій ліхтарем, повішеним у кутку, розмовляли про свої тодішні проблеми, хоч зразу ж додав, що це великий несмак: молодості міркувати про молодість. Форма життя, яка сама себе обмірковує й аналізує, перестає існувати як форма, справді існує тільки те, що існує безпосередньо й несвідомо.
Йому заперечили Губмаєр і Шапелер. Тойтлебен також не погодився з ним. Ото було б добре, сказали вони, якби про молодість мала право міркувати лише старість і молодість завжди була тільки предметом стороннього спостереження, наче вона зовсім не може бути об'єктивна. Вона досить об'єктивна й тоді, коли мова йде про неї саму, і має право говорити про молодість з погляду молодості. Є ж бо щось таке, що зветься відчуттям життя й що дорівнює самоусвідомленню, і якби самоусвідомлення скасовувало форму життя, то духовне життя взагалі було б неможливе. З самим буттям, темним, неусвідомленим буттям іхтіозавра, далеко не заїдеш, у наш час треба свідомо боронити себе і з виразним почуттям власної гідності стверджувати свою специфічну форму життя,— минуло не одне сторіччя, поки молодість визнали як таку.
— Але це визнання йшло швидше від педагогів, отже від старших, а не від самої молодості,— почувся Адріанів голос.— Одного чудового дня виявилося, що доба, яка проголосила сторіччя дитини й вигадала емансипацію жінок взагалі дуже поблажлива доба, визнала молодість самостійною формою життя, і та, звичайно, захоплено погодилася з цим.
— Ні, Леверкюне,— заперечили Губмаєр і Шапелер, а решта підтримали їх,— тут ти несправедливий, принаймні не цілком справедливий. Якраз завдяки своєму особливому відчуттю життя й самоусвідомленню молодість домоглася того, що світ її визнав, хоч він уже й так був не від того, щоб визнати її.