Далі він вибачався за відступ, який навряд чи був відступом, і переходив до практичних питань; який саме вид музичної діяльності він мав би обрати, якби здався на Кречмарові наполягання. Він попереджає вчителя, що соліста-віртуоза з нього нізащо не вийде, бо «дерево з пагінця — вже дерево», надто він пізно сів за інструмент, і взагалі надто пізно таке спало йому на думку, з чого видно, що в нього бракує інстинктивного потягу до цієї діяльності. До клавіатури він узявся не для того, щоб опанувати її, а з таємної цікавості до самої музики, і в ньому немає жодної краплі циганської крові піаніста-гастролера, для якого музика — тільки привід виставити себе напоказ перед публікою. Для цього потрібні певні душевні передумови, писав він, яких у нього немає від природи: потреба освідчуватись юрбі в любові і приймати такі самі освідчення від неї, схилятись у поклоні й цілувати руки у відповідь на бурхливі оплески, жадоба до лаврових вінків.
Він не назвав справжньої причини, що не давала йому стати віртуозом, навіть якби він не спізнився сісти за інструмент: він був для цього надто соромливий і гордий, надто неприступний і самітний.
Ті ж перепони, вів далі Адріан, стоять у нього й на шляху до кар'єри диригента. Так само як він не покликаний блазнювати за роялем, не відчуває він і бажання корчити з себе оркестрову примадонну у фраці з паличкою в руках, повноважного тлумача й народного речника музики на землі. І тут у нього вихопилось одне слово, з тих, про які я щойно казав: вони справді віддають найхарактерніше у його вдачі. Слово «несміливий». Він назвав себе несміливим, і зовсім не для того, щоб похвалитися. Бути несміливим, міркував він далі, означає не мати в собі тепла, симпатії, любові до людей. І тут постає дуже вагоме питання: чи може взагалі несмілива людина бути артистом, що все-таки завжди має сповідувати любов до світу і бути його улюбленцем?
А якщо не соліст і не диригент, то що лишається? Ну звичайно, музика як така, обітниця і заручини з нею, герметично замкнута лабораторія, кухня алхіміка, композиція. Чудово! «Ви, друже мій, Альбертусе Магнусе126, відкриєте мені таємниці теорії, і, певна річ, я відчуваю, знаю наперед зі свого досвіду, що буду не зовсім нездарним адептом. Я засвою всі правила і способи, і засвою легко, бо дух мій поривається назустріч їм, в ньому вже посіяно зерно, і воно проростає. Я ошляхетню prima materia*, довівши її до майстерності, і з допомогою духу і вогню пережену її через багато колб і реторт, щоб вона стала чиста, як сльоза. Чудова праця! Я не знаю цікавішої, загадковішої, вищої, глибшої, кращої за неї, мене не треба переконувати, я й так приймаю її всім серцем.
* Первісну матерію
То чому ж усе-таки якийсь внутрішній голос застерігає мене: «О homo fuge!»**? Я не можу як слід пояснити цього. Скажу тільки: я боюся давати обітницю мистецтву, бо мені здається, що моя натура — про здібності не буду говорити — не здатна задовольнити його, у мене немає тієї здорової наївності, яка, наскільки я розумію, разом з іншими властивостями складає сутність мистецтва і є її далеко не останнім складником. Натомість природа обдарувала мене швидко насичуваним розумом, про який я маю право говорити, бо нітрохи не пишаюся ним, можу присягтися всім на світі; мій розум і все пов'язане з ним — утома, якою він відповідає на все, що йому нудне, огида до того нудного і, як наслідок, головний біль,— саме й викликає в мене острах і тривогу, через нього я втримаюсь, повинен утриматись від спокуси. Бачите, добрий мій учителю, хоч який я молодий, а вже досить скуштував мистецтва, щоб збагнути,— та я й не був би вашим учнем, якби не збагнув цього,— що воно багато ширше за схему, суголосність, традицію, за те, що один навчається в другого, за всі мистецькі засоби, за розгадування, «як це зроблено», але очевидне й те, що все це завжди було від нього невіддільне, і я наперед бачу (бо вміння передбачати, на жаль чи на щастя, також притаманне моїй натурі), як банальність, несуча конструкція, запорука міцності навіть геніального твору, те, що його робить загальним здобутком, тобто явищем культури, а також звичне, завдяки якому досягається краса,— бачу, як усе це разом бентежить мене, я червонію, потім налягає втома, починає боліти голова, і таке станеться дуже швидко.
** Тікай, о людино!