Доктор Сон полностью

— Мабуть, але якщо так, то не через те, що я про них щось знаю. А через те, що я та, ким я є.

Її веселість пропала тепер, коли вона оголосила про це прямо. Вона знову потерла собі рота, а коли прибрала руку, губи в неї були розтулені в лихій усмішці. «Ця дівчинка має норов», — подумав Ден. Він мав з чим порівнювати. Сам мав іще той норов. Той, що втручав його до халепи, і не один раз.

— Сама вона, між іншим, не приїде. Та курва. Вона знає, що я тепер її знаю і відчую її наближення, бо ми типу пов’язані тепер з нею разом. Але там є інші. Якщо вони приїдуть по мене, вони не пожаліють нікого, хто спробує стати їм поперек дороги.

Абра забрала собі в руки його пальці й сильно стиснула. Це занепокоїло Дена, але він не сказав їй, щоб відпустила. Цієї миті їй потрібно було торкатися когось, кому вона вірить.

— Ми мусимо зупинити їх, і тоді вони не зможуть завдати якоїсь шкоди моєму татові, і моїй мамі, і нікому з моїх друзів. І тоді вони більше не вбиватимуть дітей.

На мить Ден уловив чітку картину її думок — не надісланих, а просто тих головних, що були на видноті. Там був колаж з фотографій. Діти, десятки дітей, під заголовком «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?» Вона карталася думкою — скількох з цих дітей міг вхопити Правдивий Вузол, замордувати їх заради їхнього останнього «духового хапу» — обсценного делікатесу, яким живилася ця зграя — і покинути в непозначених могилах.

— Ти мусиш дістати ту бейсбольну рукавицю. Якщо я її матиму, я зможу віднайти, де перебуває той Баррі Кібець. Я знаю, що зможу. І решта їх буде там само, де він. Якщо не можна буде їх убити, можна принаймні заявити про них до поліції. Дістань мені ту рукавицю, Дене, я тебе прошу.

— Якщо вона там, де ти кажеш, ми її дістанемо. Але тим часом, Абро, ти мусиш стерегтися.

— Я буду, але не думаю, щоб вона знову спробувала прокрастися до моєї голови.

До Абри повернулася її посмішка. І за цією посмішкою Ден побачив ту жінку-воїна ґатунку «полонених-не-беремо», яку вона інколи з себе вдавала — Дейєнеріс, чи як її там.

— Якщо ж наважиться, вона дуже про це пошкодує.

Ден вирішив це облишити. Вони просиділи на лаві вже стільки часу, скільки він вважав за безпечне. Навіть довше.

— Я встановив власну тривожну систему щодо тебе. Якщо зазирнеш в мене, гадаю, ти зрозумієш, що воно таке, але я не хотів би, щоб ти це робила. Якщо хтось ще з того Вузла спробує щось порозвідувати у твоїй голові — не та жінка в капелюсі, а хтось інший, — вони не знайдуть того, чого ти не знаєш.

— Ого. Гаразд.

Він бачив, що вона думає, що будь-хто з такими намірами також дуже шкодуватиме, й від цього його відчуття тривожності ще посилилося.

— Просто… якщо раптом опинишся в глухому куті, щосили кричи «Біллі». Утямила?

(«так, це як ти колись кликав свого друга Діка»)

Він аж трохи здригнувся. Абра посміхнулася.

— Я не піддивлялася: я просто…

— Розумію. А тепер, перш ніж піти, скажи мені одну річ.

— Що?

— Ти дійсно отримала «А» за свою роботу з біології?

4

За чверть до восьмої вечора того понеділка рація Рози отримала подвійний брейк — терміновий виклик. Викликав Крук.

— Ходи-но сюди, — сказав він. — Якраз відбувається.

Правдиві стояли мовчазним колом навкруг автодому Діда Фліка. Роза (тепер вже в циліндрі, посадженому в неї на голові під тим самим антигравітаційним кутом) прорізалася крізь них, затримавшись лише, щоб трохи обняти Енді, зійшла сходами, стукнула раз і увійшла досередини. Горіх стояв з Великою Мо і Енні Фартушок, двома вимушеними сиділками Діда. Крук сидів у ногах слабого. Він підвівся, коли увійшла Роза. Цього вечора в нім проявлявся його вік. Взявся у дужки зморшок рот, кілька пасом білого шовку проглядалися в його чорному волоссі.

«Нам треба прийняти духу, — подумала Роза. — І коли це минеться, ми так і зробимо».

Тепер Дідо Флік зациклювався стрімко: ось він прозорий, потім суцільний, потім знову прозорий. Але щоразу прозорість затримувалася на довше, і чимдалі з нього щось зникало. Очі в нього були вибалушені, перелякані; тіло корчилося від болючих трансформацій, крізь які його переводило. Вона завжди дозволяла собі думати — десь на глибинному рівні мозку — в безсмертя Правдивого Вузла. Авжеж, кожні п’ятдесят або сто років хтось помирав — як, наприклад, Ганс-Руки-Геть, той великий тупий голландець, якого невдовзі по Другій світовій війні вбило струмом, коли під час урагану в Арканзасі обірвалася лінія електропередач, або Кейті Латочка, яка потонула, або Томмі Ваговоз, — але то були винятки. Зазвичай померлі завдячували цим власній бездумності. Так вона раніше завжди вважала. Тепер вона побачила, що була такою ж дурепою, як ті мугирські діти, що чіпляються за свою віру в Санта-Клауса й Великоднього Зайця.

Його вициклило назад у цілісність — стогнучого, плачучого, тремтячого.

— Зроби щось, щоб це припинилося, Розі-дівчинко, зроби щось. Це так боляче…