Доктор Сон полностью

Ледь чутне ворушіння. Це може бути лиш його уява. Проте Ден сподівався, що це дещо більше.

(«АБРО»)

У нього в голові розплющилися очі. Зависла мить дезорієнтації, щось на кшталт подвійного бачення, а тоді Абра почала дивитися разом із ним. Вантажний дебаркадер і розтрощені рештки димарів раптом проявилися ясніше, хоча єдиним освітленням залишалося те саме сяяння зірок.

«Зір у неї набагато збіса кращий, ніж у мене».

Ден виліз із машини. Джон також, хоча Ден цього майже не зауважив. Він поступився контролем дівчинці, яка, прокинувшись, лежала в своєму ліжку за одинадцять сотень миль звідси. Він відчував себе металодетектором у людській подобі. От тільки не метал він — вони — зараз шукали.

(«підійди до отієї бетонної…»)

Ден підійшов до вантажного дебаркадера і став до нього спиною.

(«тепер починай ходити туди-сюди»)

Пауза, поки вона нашукувала спосіб, яким би їй уточнити, що саме вона від нього хоче.

(«як у «Місці злочину»[317])

Він пройшовся футів з п’ятдесят наліво, потім повернув направо, рухаючись від дебаркадера супротивними діагоналями. Джон уже дістав з речового мішка лопату і стояв біля орендованого автомобіля, дивився.

(«ось тут вони поставили свої автодоми»)

Ден знову повернув ліворуч, рухаючись повільно, подеколи відкидаючи ногою зі свого шляху якусь випадкову цеглину або уламок бетону.

(«ти близько»)

Ден зупинився. Він унюхав щось неприємне. Трохи схожий на газ запах розкладу.

(«Абро, ти чуєш?»)

(«так, о Господи, Дене»)

(«потерпи, любонько»)

(«ти далеко зайшов, повернися назад, іди повільно»)

Ден розвернувся на одній ступні, наче недолугий солдат за командою «кругом». І знову вирушив у напрямку вантажного дебаркадера.

(«лівіше, візьми трохи лівіше, і повільно»)

Він рушив, як було сказано, роблячи тепер паузу після кожного маленького кроку. Ось знову той запах, тепер трохи сильніший. Раптом надприродно чіткий нічний світ почав туманитися в його очах, наповнюваних Абриними сльозами.

(«тут той хлопчик-бейсболіст, ти стоїш просто над ним»)

Ден глибоко вдихнув і ляснув себе по обличчю, витираючи щоки. Він весь тремтів. Не тому, що змерз, а тому, що тремтіла вона. Сидячи у себе в ліжку, вчепившись у свого валькуватого старого кролика і здригаючись, як старий листок на мертвому дереві.

(«забирайся звідси, Абро»)

(«Дене, а ти»)

(«так, в порядку, але тобі нема потреби цього бачити»)

Зненацька та абсолютна ясність зору пропала. Абра перервала зв’язок, і це було добре.

— Дене, — погукав Джон стиха. — Все гаразд?

— Так. — У його голосі все ще бриніли Абрині сльози. — Неси сюди лопату.

12

Це в них забрало двадцять хвилин, перші десять копав Ден, передавши потім лопату Джону, який врешті й знайшов Бреда Тревора. Він відвернувся від ями, прикриваючи собі рота й носа. Слова його прозвучали приглушено, проте зрозуміло:

— Правда, є тут тіло. Господи!

— Ти не чув його запах раніше?

— Так глибоко закопане, та ще й минуло два роки? Ти хочеш сказати, що ти чув?

Ден нічого не відповів, і тому Джон знову повернувся до ями, але цього разу без наснаги. Кілька секунд він постояв нахилений, ніби збираючись і далі працювати лопатою, а потім випростався і відступив назад, коли Ден посвітив ліхтариком у місце їх розкопок.

— Я не можу, — промовив Джон. — Думав, що зможу, але не можу. Тільки… не з цим. У мене руки наче гумові.

Ден вручив йому ліхтарик. Джон посвітив ним у яму, спрямовуючи промінь на те, що його шокувало: обкидана грудками землі кросівка. Працюючи неспішно, не бажаючи більше потрібного тривожити тлінні рештки Абриного хлопчика-бейсболіста, Ден відгрібав землю з боків тіла. Потроху-помалу проявилася покрита землею фігура. Це йому нагадало різьблення на саркофагах, які він бачив у «Нейшенел Джіографік».

Запах тління тепер став дуже сильним.

Ден відступив подалі й почав робити собі гіпервентиляцію, закінчивши найглибшим вдихом, на якій він лишень був спроможним. Потім він опустився в неглибоку могилу з того краю, де тепер стирчали у формі V обидві кросівки Бреда Тревора. Пройшовшись навколішках до того місця, де, на його думку, мусив бути пояс хлопчика, він простягнув руку по ліхтарик. Джон його йому подав і відвернувся. Він уже вголос рюмсав.

Ден затиснув тонкий ліхтарик губами і почав ще відгрібати землю руками. Проявилася майка хлопчика, прилипла до його запалих грудей. Потім руки. Пальці, тепер всього лише кісточки обтягнуті жовтою шкірою, були зчеплені над чимсь. У грудях Дена вже почало бухкати, вимагаючи повітря, але він якомога делікатніше розводив пальці Тревора. І все ж таки один з них хруснув з сухим, мертвим тріском.