Доктор Сон полностью

— Отже, ви полетіли до Айови, покладаючись лише на слова тринадцятирічної дівчинки.

— Вельми особливої тринадцятирічної дівчинки, — зауважив Джон. — З вельми особливими талантами.

— Ми думали, все те вже минулося. — Дейв кинув на Абру звинувачувальний погляд. — Окрім хіба що невеличких передчуттів, ми думали, вона все це переросла.

— Мені так жаль, тату. — Голосом не більшим за тихесенький шепіт.

— Може, їй не варто про це жаліти, — сказав Ден, сподіваючись, що голос у нього звучить не так сердито, як він почувався всередині себе. — Вона приховувала свої здібності, бо розуміла, що вам з вашою дружиною хотілося, щоб вони зникли. Вона їх приховувала, бо вона любить вас і хотіла бути доброю дочкою.

— Це вона сама вам розповіла, я гадаю?

— Ми про це ніколи навіть не балакали, — сказав Ден. — Але в мене теж була мати, яку я дуже любив, і саме тому я робив так само.

Абра подарувала йому нестеменно вдячний погляд. Опустивши знов очі, вона послала йому думку. Дещо таке, що їй ніяково було промовити вголос.

— Також вона не хотіла, щоб знали її друзі. Вона вважала, що вони перестануть її любити. Почнуть її боятися. І щодо цього вона також була права, мабуть.

— Не випускаймо з уваги головну тему, — сказав Джон. — Так, ми літали в Айову. Ми знайшли в містечку Фрімен той спиртовий завод, саме там, де Абра казала, він мусить бути. Ми знайли тіло хлопчика. І його рукавицю. Він написав ім’я свого улюбленого бейсболіста в її «кишені», але його власне ім’я — Бред Тревор — є на її ремінці.

— Його було замордовано. Так ви кажете. Якоюсь бандою мандрівних психопатів.

— Вони їздять у кемперах і «Віннебаго», — сказала Абра. Голосом низьким, примрійним. Промовляючи це, вона дивилася на загорнуту в рушник рукавицю. Вона боялася її й водночас хотіла взяти її до рук. Ці два протилежні почуття надійшли Денові так ясно, що йому аж занудило в шлунку. — У них кумедні імена, імена, як у піратів.

Дейв, мало не жалібно, запитав:

— Ти дійсно впевнена, що хлопчика замордували?

— Та жінка у капелюсі злизувала його кров собі з долонь, — сказала Абра. Вона все ще сиділа на сходах. Але тепер кинулася до батька і сховала обличчя в нього на грудях. — Коли їй треба, в неї з’являється такий спеціальний зуб. У кожного з них.

— Той хлопчик насправді був такий, як ти?

— Так. — Голос Абри звучав приглушено, але зрозуміло. — Він умів бачити крізь долоню.

— Що це означає?

— Це якими будуть деякі подачі, він міг їх відбивати, бо їх наперед бачила його долоня. І коли його мати щось було загубить, він прикладав долоню собі до очей і дивився крізь неї, де та загублена річ. Я так думаю. Цієї частини я достеменно не розумію, але іноді й сама використовую долоню подібним чином.

— І саме тому вони його вбили?

— Я впевнений у цьому, — сказав Ден.

— Заради чого? Якогось роду екстрасупервітамін? Ви хоч самі розумієте, як смішно це звучить?

Ніхто не відповів.

— І вони знають, що Абра за ними стежить?

— Знають, — підняла голову Абра. Щоки в неї горіли і були мокрими від сліз. — Вони не знають, як мене звуть і де я живу, але вони знають, що я існую.

— Тоді нам треба звертатися до поліції, — сказав Дейв. — Або, можливо… я гадаю, у такого роду справі нам краще звернутися до ФБР. У них може бути проблема з тим, що спершу вони нам не повірять, але якщо там є тіло…

Заговорив Ден:

— Я не казатиму вам, що це негарна ідея, поки ми не побачимо, що Абра зможе зробити з цією рукавицею, але вам варто дуже ретельно помислити про наслідки. Для мене, для Джона, для вас і для вашої дружини, але найбільш за все для Абри.

— Я не вбачаю, якого роду неприємності для вас з Джоном можуть…

Джон неровово засовався в своєму кріслі:

— Продовжуйте, Девіде. Хто знайшов тіло? Хто його викопав, а потім закопав знову, але після того, як забрав речовий доказ, який криміналісти беззаперечно вважатимуть украй важливим? Хто провіз цей доказ через половину країни, щоб якась восьмикласниця могла скористатися ним, наче спіритичною планшеткою?

Хоч як йому цього не хотілося робити, але Ден також приєднався. Вони напосілися на Девіда разом, і в інших обставинах йому це було б огидно, але не зараз.

— Ваша родина вже переживає кризу, містере Стоун. Ваша бабця-теща помирає, ваша дружина в розпачі й виснажена. Це потрапить до газет, це бомбою вибухне в інтернеті. Мандрівний клан убивць проти юної дівчинки з надприродними здібностями. Її захочуть запросити на телебачення, ви скажете ні, і це лише розпалить їхню спрагу. Ваша вулиця перетвориться на надвірну студію, Ненсі Грейс[324], либонь, оселиться з вами по сусідству і десь тиждень чи два всі медії на всю силу своїх легенів волатимуть «дурисвітство». Пам’ятаєте «татуся хлопчика на повітряній кулі»?[325] Те саме чекає вас. А тим часом ті люди будуть робити своє.

— То хто ж зможе захистити мою дівчинку, якщо вони з’являться по неї? Якийсь лікар і санітар із хоспісу? Чи, може, ви взагалі прибиральник?