Доктор Сон полностью

На половині схилу — де колись купчилася конгрегація живоплотних тварин «Оверлука» — тягнувся ряд чистих, білих супутникових тарелів. На гребені пагорба, де колись стояв сам готель, містилася дерев’яна платформа, вгору до якої вела довга низка сходів. Це місце (тепер у володіннні й управлінні штату Колорадо) було підписано як «Дах Світу». Гостей кемпінгу «Пролісок» запрошували безкоштовно відвідати його або прогулятися гірськими стежками поза ним. «Стежки рекомендовано тільки більш досвідченим пішим туристам, — попереджав підпис, — але «Дах Світу» доступний кожному. Панорами звідтіля відкриваються напрочуд живописні!»

Ден щодо цього не сумнівався. Звісно, вони живописні, коли дивишся з Обідньої і Бальної зали «Оверлука»… поки безперервний гірський снігопад не позасипав вікна. На захід височіли найвищі піки Скелястих гір, немов стріли, вгризаючись у небеса. На схід відкривався простір, видимий аж до Боулдера. Та, чорти забирай, аж до Денвера й Арвади[385], якщо повітря не було надто забрудненим.

Штат забрав собі це місце, і Дена це не здивувало. Кому б схотілося там будуватися? Земля там була геть зіпсована, і він сумнівався, що треба обов’язково бути телепатом, щоби це відчути. Але Правдиві підібралися якомога ближче, і Ден мав здогад, що їхні мандрівні гості — ті, що нормальні, — рідко поверталися туди з другим візитом або рекомендували цей «Пролісок» своїм друзям. «Зловредне місце мусить притягувати зловредних створінь», — казав Джон. Якщо так, має бути коректним і протилежне: воно мусить відлякувати добрих створінь.

— Дене? — погукав Дейв. — Автобус від’їжджає.

— Мені потрібна ще хвилинка.

Він заплющив очі й підпер сподом долоні собі лоба.

(«Абро»)

Його голос враз її розбудив.

Розділ сімнадцятий Суче дівчисько

1

Навкруг мотелю «Корона» залягала темрява, світанок був іще за годину чи то й більше попереду, коли двері 24-го номера прочинилися й звідти виступила дівчинка. Наплинув важкий туман, і довколишнього світу майже як не було. На дівчинці були чорні штани і біла майка. Волосся собі вона заплела в кіски, і в їх обрамленні лице її здавалося зовсім юним. Вона глибоко дихала, прохолода і повисла в повітрі волога робили дива з її затяжним болем у голові, але мало що могли зробити її нещасному серцю. Момо померла.

Хоча, якщо дядько Ден правий, не зовсім померла; просто вона зараз уже деінде. Можливо, примарна людина; можливо, ні. У будь-якому разі, це не те, про що вона зараз думатиме, витрачаючи свій час. Пізніше, можливо, вона поміркує про ці речі.

Ден запитав, чи спить Біллі. Так, сказала вона йому, все ще міцно спить. Крізь відчинені двері вона бачила ступні містера Фрімена та його ноги під ковдрою і чула його рівномірне хропіння. Воно звучало, як моторний човен на малому газу.

Ден запитав, чи Роза або хто-небудь намагалися торкнутися її розуму. Ні. Вона про це дізналася б. Пастки її було поставлено. Роза про це мусила здогадатися. Вона не тупа.

Він запитав, чи є в її кімнаті телефон. Так, там був телефон. Дядько Ден сказав, що він хоче, щоб вона зробила. Лячною частиною було те, що саме вона мусила сказати тій жінці в Колорадо. І тим не менше, їй цього хотілося. У глибині душі вона цього хотіла відтоді, як почула передсмертні крики хлопчика-бейсболіста.

(«ти розумієш що мусиш шпиняти її тим самим словом?»)

Так, звичайно.

(«бо ти мусиш роз’ятрити її ти знаєш що це»)

(«так я знаю що це означає»)

Зробити, щоб вона оскаженіла. Збісити її.

Абра стояла, дихаючи туманом. Від дороги, якою вони заїхали сюди, не лишилось нічого, крім рисочки, дерева по той бік зовсім пропали. Як і офіс мотелю. Інколи їй хотілося, щоб і сама вона була такою, цілком білою всередині. Проте тільки інколи. У самій глибині свого серця вона ніколи не шкодувала, що є такою, як є.

Коли відчула, що вже готова — готова настільки, наскільки вона могла бути, — Абра повернулася до номера і закрила двері зі свого боку, щоб не потурбувати містера Фрімена, якщо їй доведеться говорити голосно. Вона уважно прочитала інструкцію на телефоні, натисла 9, щоб перейти на зовнішню лінію, потім набрала довідкову службу і запитала номер «Оверлук Лоджа» в кемпінгу «Пролісок» у Сайдвіндері, штат Колорадо.

«Я можу дати тобі загальний номер, — сказав їй Ден, — але там ти почуєш тільки автовідповідач».

У тому місці, де гості їли свої обіди і грали в свої ігри, телефон дзвонив довго. Ден попередив, що так воно, мабуть, і буде і їй просто треба дочекатися. Там було, врешті-решт, на дві години раніше.

Нарешті чийсь буркотливий голос запитав:

— Алло? Якщо вам потрібен офіс, ви набрали неправильний но…