Правдиві виїхали наступного ранку, щойно по тому, як заясніло. Вирушили по шосе № 12 до траси І-64, чотирнадцять автодомів караваном ніс-у-хвіст[164]. Коли досягнуть міжштатної автомагістралі, вони розсіються, щоби не таким очевидним було їхнє скупчення, залишаючись на радіозв’язку, на випадок якихось інцидентів.
Або на той випадок, якщо нагодиться якась поживна оказія.
Прокинувшись освіженими після чудового нічного сну, Ерні й Морін Салкович погодилися, що ці люди з автодомами були найкращими з усіх, яких їм доводилося приймати. Вони не тільки заплатили готівкою і до крихітки прибрали свої стоянки, хтось навіть залишив на верхній сходинці їх трейлера хлібний пудинг з яблуками[165] і ласкаву записку з подякою при ньому. Поїдаючи дарований десерт за сніданком, Салковичі говорили одне одному, як їм пощастить, якщо ті знову приїдуть наступного року.
— А знаєш що? — сказала Морін. — Мені наснилося, що ота жінка з реклами страховок — Фло — продала тобі великий страховий поліс. Хіба не божевільний сон?
Ерні мугикнув і плеснув собі на хлібний пудинг іще вершків.
— А тобі щось снилося?
— Нічо’.
Але його очі метнулися від її очей, коли він це промовляв.
Удача навернулася Правдивому Вузлу одного спекотного дня в Айові. Роза очолювала караван, як вона це завжди робила, і відразу ж західніше Адера сонар у її голові видав посвист[166]. Не вибуховий, проте доволі гучний. Вона зразу ж зв’язалась по радіо з Баррі Хінцем, з якого був такий же аізат, як із Тома Круза[167].
— Баррі, ти це відчуваєш? Відповідай.
— Ага.
Баррі не належав до балакучого типу.
— З ким сьогодні їде Дідо Флік?
Перш ніж Баррі встиг відповісти, почувся подвійний сигнал підключення до частоти, і Енні Фартушок повідомила:
— Він зі мною й Довгим Полом, любонько. А це… це добра штука?
Голос Енні звучав схвильовано, і Роза могла це зрозуміти. Ричард Ґейлсворті був
— А старий хлоп’яга при
Не встигла вона відповісти, як втрутився скрипучий голос:
— Я в порядку, жінко.
І для парубка, який подеколи не міг пригадати власного імені, Дідо Флік дійсно був цілком нормальним. Дратівливим, це так, але дратівливий — це значно краще, ніж дурнуватий.
Другий посвист вколов Розу, цього разу не такий сильний. Немов проводячи лінію, яку не слід перетинати, Дідо промовив:
— Ми рухаємося, курва, в неправильному напрямку.
Роза не витрачалася на відповідь, просто двічі клацнула на своєму мікрофоні.
— Круче? Відгукнися, медовий мій.
— Я тут.
Проворний, як завжди. Тільки й чекав виклику.
— Всім зупинитися на наступній відпочинковій зоні. Окрім мене, Баррі й Фліка. Ми розвернемося на наступній розв’язці й поїдемо назад.
— Тобі потрібна група?
— Я не знатиму, поки не підберуся ближче, але… не думаю.
— Окей, — пауза, а по тому він додав: — Лайно.
Роза вставила мікрофон у держак і поглянула на безкінечні акри кукурудзи обабіч чотирисмужної траси. Звісно, Крук розчарувався. Кому це до вподоби? Сильні духоголові становили проблему, бо всі вони були непіддатні навіюванню. Це означало, що їх треба захоплювати силою. Часто намагалися цьому завадити друзі або члени родини. Інколи їх можна було приспати, проте не завжди; дитина з великою кількістю духу в цьому сенсі могла заблокувати навіть всі зусилля Енді Зміїне Жало. Тож інколи людей доводилося вбивати. Негарно, але приз завжди був того вартий: життя і сила запасені у сталевому балоні. Запасені на скрутний день. У багатьох випадках траплявся й побічний зиск. Дух був спадковою річчю, тож часто всі в родині об’єкта бодай потроху його в собі мали.
Поки більшість Правдивих чекали у приємно притіненій відпочинковій зоні за сорок миль від Каунсел Блаффс[168], кемпери з трьома мисливцями, покинувши в Адері автомагістраль, взяли курс на північ. Щойно з’їхавши з І-80 і опинившись у чистім полі, вони розділилися і почали локалізовувати координати, рухаючись по гравійних, утримуваних у доброму стані сільських дорогах, які ділили цю частину Айови на великі квадрати. Рухаючись на сигнал із різних напрямків. Тріангулюючи.
Сигнал подужчав… ще трішки подужчав… потім став розміреним. Добрий дух, але не визначний дух. Атож, авжеж. Старцям не личить перебірливість.
