Доктор Сон полностью

Коли Правдиві знову викотилися на І-80, взявши курс на захід у напрямку того верховинного містечка в Колорадо, де вони проведуть це літо (завжди маючи на думці можливість добрати собі великого духу, якщо такий десь трапиться поблизу), Татко Крук їхав на пасажирському сидінні Розиного «ЕрфКрузера». Круковим «Еффініті»[176] наразі кермував Джиммі Арифметика, тямовитий бухгалтер їхнього Племені. Супутниковий радіоприймач Рози був налаштований на «Позазаконне кантрі»[177], де молодший Генк якраз співав свою «Схильний до віскі, спрямований до пекла»[178]. Добра була пісня, і Крук дозволив їй дограти до кінця, перш ніж натиснув кнопку ВИМК.

— Ти казала, ми побалакаємо пізніше. Пізніше вже настало. Що там таке було трапилося?

— За нами дехто назирав, — відповіла Роза.

— Справді? — злетіли вгору брови Крука. Він прийняв стільки ж духу того хлопця, Тревора, як і кожний з них, але не помолодшав на вигляд. З ним рідко це траплялося після їжі. А з іншого боку, він рідко виглядав старішим між сеансами харчування, якщо тільки паузи не були надто довгими. Роза гадала, що це гарний обмін речовин. Можливо, щось таке в його генах. Припускаючи, що в них іще є гени. Горіх казав, що вони їх майже напевне мають. — Хтось духоголовий, ти маєш на увазі?

Вона кивнула. Перед ними під де-не-де поцяткованим купчастими хмаринками небом кольору линялих джинсів стелилася І-80.

— Багатий дух?

— О, так. Величезний.

— Як далеко?

— Східне узбережжя. Гадаю, десь там.

— Ти хочеш сказати, що хтось підглядав аж… тобто, з відстані майже півтори тисячі миль[179]?

— Може бути, що навіть із більшої. Може бути, що звідкись, чортам знати як здалеку, десь аж ген із Канади.

— Хлопець чи дівчина?

— Ймовірно, що дівчинка, але там був лише проблиск. Три секунди, не довше. Це має якесь значення?

Значення це не мало.

— Скільки балонів ти могла б заповнити з дитини, в якої так багато духу в баняку?

— Важко сказати. Три щонайменше.

Цього разу свідомо применшувала Роза. На її здогад, невідомий споглядач міг заповнити десять балонів, а можливо, навіть і дюжину. Його присутність тривала коротко, але була потужною. Він (або вона) побачив, що вони там робили, і її (якщо це була вона) жах був достатньо сильним, щоби в Рози заклякли руки і вона на мить відчула огиду. Це було не її власне відчуття, звісно — тельбушіння якогось мугиря було не огиднішим за тельбушіння оленя, — а щось на кшталт психічного рикошету.

— Може, нам варто було б розвернутися, — промовив Крук. — Дістати її, поки добро не пропало.

— Ні. Я гадаю, ця дитина все ще набирається сили. Дозволимо їй трохи доспіти.

— Це те, що ти знаєш, чи просто інтуїція?

Роза покрутила в повітрі пальцями.

— Настільки сильна інтуїція, що дозволяє нам ризикнути, що її тим часом не зіб’є якийсь скажений водій або не викраде якийсь збочений ґвалтівник дітей? — Крук промовив це без жодної іронії. — А як щодо лейкемії чи ще якогось раку? Знаєш, вони вразливі на такого роду болячки.

— Якщо попитаєшся в Джиммі Арифметики, він тобі скаже, що статистика смертності промовляє на нашу користь, — усміхнулася Роза, поблажливо поплескавши його по стегну. — Ти забагато хвилюєшся, Татку. Ми їдемо до Сайдвіндера, як і планувалося, а потім на південь, у Флориду, на пару місяців. І Баррі, і Дідо Флік, обидва вважають, що цей рік обіцяє бути щедрим на урагани.

Крук скривився:

— Це як ритися у сміттєвих баках.

— Нехай так, але в деяких з тих сміттєвих баків трапляються доволі смачні з’їдини. І поживні. Я й досі себе картаю, що ми пропустили той торнадо в Джопліні[180]. Але ж, звісно, ми менш здатні передбачати наперед такі раптові буревії.

— Та дитина. Вона бачила нас?

— Так.

— І що ми тоді якраз робили?

— А самому здогадатися, Круче?

— Вона не зможе нас здати?

— Любасику, якщо їй зараз більше одинадцяти років, я готова з’їсти мого капелюха, — Роза постукала по своєму циліндру для переконливості. — Її батьки, мабуть, і не знають, що вона за таке чи на що вона здатна. А якщо навіть і знають, вони, либонь, з усіх бісових сил мінімізують це у своїй уяві, щоби самим не доводилося думати про це надто багато.

— Або вони покажуть її психіатру і той почне годувати її пігулками, — додав Крук. — Які її приглушать, і тоді її буде важче знайти.

Роза усміхнулась:

— Якщо я правильно зрозуміла, а я цілком упевнена, що так воно й є, то давати їй «Паксіл»[181] — це все одно, що накинути целофан на військовий прожектор.

— Ну, якщо ти так кажеш. Ти бос.

— Саме так, медовий мій. — Цього разу, замість поплескати його по стегну, вона стиснула йому яєчка. — Омаха цієї ночі?

— Готель «Ла Квінта Інн». Я зарезервував весь дальній кінець першого поверху.

— Добре. Маю план погасати на тобі, як на американських гірках.

— Побачимо ще, хто на кому гасатиме, — сказав Крук. Він почувався гарячим після хлопчика Тревора. Так само й Роза. Так само всі вони. Він знову увімкнув радіо. Там «Кросс Кенедіан Реґвід»[182] співали про хлопців з Оклахоми, які геть неправильно скручують собі косяки.

Правдиві котилися на захід.

3