Ше з її волоссям була штука — вона вже не мила голову щодень, як колись. Деколи доходило до того, шо голова була жирна, хоч яйця жар на ній, і то геть не моя Селена була. Шкіра в неї все файна була — лице біле та щічки рум’яні, як яблучка, вона то, певно, від роду Джо дістала, — але того жовтня такі прищі повиступали, ніби кульбаби на нашій толоці після Дня пам’яти. Змарніла вона і їсти не хтіла.
Вона далі деколи ходила до своїх подружок ліпших, Тані Керон і Лорі Ленґіл, але вже зовсім не так часто, як у молодшій школі. Тогди я зрозуміла, шо ні Таня, ні Лорі не приходили до нас додому, відколи школа знову зачалася… і, здається, весь останній місяць літніх канікул. Енді, то мене напудило, і я мусіла ше пильніше придивитися до своєї донечки. І шо я ввиділа, то напудило мене ше більше.
Наприклад, як вона вбиратися зачала. Не просто один светр на другий поміняла чи сукенку замість спідниці зачала вбирати. Вона повністю поміняла
Вдома вона вбирала великі бахматі светри, шо чуть не до колін їй висіли, і я вже й не виділа її ніколи без джинсів і робочих чобіт. Усе як виходила десь, то на голові закручувала якийсь страшний обдертий шарф, такий великий, шо звисав їй із чола, і очі виглядали, як два звірки, шо з печери визирають. Вона виглядала як пацанка, але я думала, шо як їй уже дванадцять років минуло, то дівки на такім уже і хрест ставлять. А одного вечора, як я забула постукати їй у двері перед тим, як зайти, вона чуть ноги собі не поломила, так кинулася здіймати халат із дверок шафи, а вона ж у комбінації була — не голяка зовсім, нє.
Але найгірше — шо вона майже не балакала більше. Не лиш зо мною. Якшо подумати, у яких ми тогди стосунках були, то було ясно. Але ж вона перестала балакати ну майже зі
І Бог свідок, перше, шо я подумала після того, як пойняла, шо то не парубок ніякий, — то на коноплю… Не дивися так на мене, Енді, ніби я не знаю, про шо говорю. У ті часи то називали макухою чи травкою, а не ґанджею, як тепер, але в ті часи не було якось інакше й було доста людей, які були готові її продавати, як ціни на лобстерів падали… та й навіть коли не падали, так само. Тогди багато макухи приходило через прибережні острови, точно як тепер, і частина її там і лишалася. Кокаїну не було, і за то дякувати Богові, але якшо хтілося покурити ґанджі, то все було де її найти. Якраз того літа берегова охорона арештувала Маркі Бенойта — чотири пакети того добра найшли в нього у «Меґґіній втісі». Певно, звідти та думка мені в голову і прийшла, але навіть тепер, як стілько років минуло, я думаю, як то я змогла надумати шось таке складне з чогось настілько простого. Ото й була справжня проблема — вона сиділа кожний вечір навпроти мене за столом, майже все їй не зайве було помитися й поголитися, а я ж просто дивилася на неї, на Джо Сент-Джорджа, головного майстра на всі руки на Літл-Толі, шкода лиш, шо руки криві, і загадувала собі, чи моя дитиночка часом не покурює веселі папіроски за шкільною столярнею. І то ше я люблю говорити, шо мама моя дурних не ростила! Падоньку!
Я зачала думати, чи не зайти до неї в кімнату й не попорпатися в шафі та шухлядах, але мені гидко від себе самої стало. Я всяка, Енді, всяка буваю, але надіюся, шо нишпоркою не стану ніколи. І всьо одно від самої тої думки я ввиділа, шо забагато часу нипаю околясом того, шо діється, надіюся, шо проблема сама себе вирішить чи Селена сама до мене підійде.
