Мені то дуже підходило, але той період після Четвертого — за тиждень перед тим, як хлопці поїхали, і десь через тиждень після того — був не то шоби сказати дуже приємним. В сьомій я йшла до Віри, а він у той час лежав на ліжку коло мене, як плесканка скислого сиру, хропів на всьо горло, і волосся в нього стирчало на всі боки. Я приходила додому в другій-третій, а він розвалювався на ґанку (притарабанював туда то своє страшне крісло-гойдалку), в одній руці тримав «Американця», а в другій — другий чи третій за день стакан. Помогти йому з віскі він ніколи ніяку компанію не кликав. Мій Джо не був, як то кажуть, широкої душі хлоп.
Того липня чуть не щодня на передній шпальті «Американа» писали про затемнення, але мені здається, шо скілько би він ту газету не мотлошив, Джо собі мало розумів, шо того місяця шось цікаве має приключитися. Він таким анітроха не хвилювався, розумієте. Чим він хвилювався — то комуняками, «пасажирами свободи» (лиш він їх називав «ґрейгаундівськими негритосами»)[16] і тим сраним католицьким жидолюбом у Білім домі. Якби він знав, шо трафить Кеннеді через чотири місяці, то, певно, просто вмер би від щастя, таким мерзотним він був.
Але я всьо одно сиділа коло нього та й слухала його тиради про всіляке, шо він вичитав у газеті й від чого в нього кров скипала. Я хтіла, шоби він звик, шо я коло нього, коли приходжу додому, але я би безстидно брехала, якби сказала, шо то була проста робота. Я би так не звертала увагу на то, шо він п’є, знаєте, якби він у такі періоди був хоч троха веселіший. Деякі хлопи такі і є, я знаю, але Джо таким не був. Як випивав, у нім просиналася баба, а баба в Джо все була за два дні перед страшною тічкою.
Коли той великий день уже наближався, йти від Віри з роботи було полегшенням, хоч і верталася я додому просто до п’яного смерідного чоловіка. Весь червень вона моталася туда-сюда, шось белькотала про то-сьо, по сто разів перевіряла свої інструменти для затемнення і видзвонювала різним людям — компаніям, шо мали привезти їдження на її експедицію на поромі, вона в останній тиждень червня видзвонювала по два рази на день, і то вони були лиш одним пунктом у її щоденнім списку.
У червні в мене шестеро дівочок робило, а після Четвертого липня восьмеро. То було найбільше прислуги, шо у Віри коли-небудь робило шо до, шо після того, як умер її чоловік. Хата була вичищена від і до — до блиску, — а кожне ліжко постелено. Курва, та ми навіть додаткові ліжка в солярії та на веранді на другім поверсі доставили. Вона чекала як мінімум десять гостей, шо лишаться ночувати на вихідні затемнення, а може, й цілих двадцятеро. Їй годин на день не ставало, то вона літала, як Мойсей на мотоциклі, але так вже вона тішилась.
Тогди, десь як я спакувала хлопців у дорогу до їхньої стрийни Алісії та стрийка Джека, — десь коло десятого-одинадцятого липня то було, ше більше ніж тиждень до затемнення, — її добрий настрій пропав.
Пропав? Та дідька лисого. То не так. Він
Віру то абсолютно не зачепило.
— Дорога моя, глянь на позитивний бік, — каже вона найсучішим своїм голосом. — Може, мама твоя і розлютиться, зате в тебе з’явиться
Дівка — то була Сандра Малкегі — спускалася від хати з опущеною головою і ревіла так, шо чуть у неї серце не розривалося. Віра стояла в коридорі, троха нахилена, шоби видіти її з вікна коло вхідних дверей. У мене аж нога зачухалася, так хтілося їй під сраку засадити, як я то ввиділа… але мені і троха сумно через неї стало. Нетяжко було здогадатися, від чого в неї настрій пропав, і скоро я і сама точно знала. Її діти таки не планували приїжджати до неї дивитися на затемнення, і орендований пором ніц не поміг. Може, того, шо діти собі шось друге запланували, як то вони часто роблять і зовсім не думають, як то їхнім батькам, але я собі думала, шо би там між нею й ними зле не пішло, воно так і не пропало.
