Долорес Клейборн полностью

— А тобі чим тішитися? — питає він. — Хтось придумав лікарства, аби зі страху красу робити?

— Дуже негарно говорити таке людині, яка тобі шойно пляшку недешевого скотчу купила, — сказала я. — Певно, мені таки варто його забрати.

Я знов потягнулася, і він знов відвернувся.

— А дідька, — каже він.

— То не пащекуй, — відмовила я йому. — Де ж ділася вся та вдячність, шо її тебе на Анонімних алкоголіках вчили?

Він і вухом не повів, а далі дивився на мене, як продавець, шо думає, чи не вручили йому підроблену десятку.

— І від чого ж ти така до дідька втішена? — знов питає він. — Через пездюхів, так? Шо виперла їх із хати.

— Нє-а, я вже за ними скучаю, — сказала я, і то так само була правда.

— Ага, ти така, — каже він і попиває. — То в чім діло?

— Потому скажу тобі, — кажу я й зачинаю вставати.

Він злапав мене за руку й сказав:

— Кажи вже, Долорес. Ти знаєш, шо я не люблю, як ти борзієш.

Я дивлюся на нього згори й кажу:

— Ліпше забери руку, бо та пляшка дорогого самогону може тобі на голові розбитися. Я не хочу з тобою сваритися, Джо. Нині тим більше. Я купила троха доброї салямі, швейцарського сиру й пару галет.

— Галет! — каже він. — Йосип босий, жінко!

— Забудь, — кажу я. — Я нам зроблю тацю заїдків, не гірших, ніж у гостей Віри на поромі.

— Від тої елєґанської їди в мене срачка, — каже він. — Не треба мені ніяких залупків, зроби канапку нормальну.

— Добре, — погоджуюсь я. — Зроблю.

Тогди він уже дивився на протоку — певно, від того, шо я згадала про пором, він про то й подумав, — і як усе так гидко відквашував губу. Там уже було стілько човнів, як ніколи, і мені виглядало, шо небо над ними троха посвітліло.

— Диви на них! — гукає він тим своїм глумливим голосом — тим, шо його наймолодший син аж всирається, так хоче вдати. — Ніц із того не буде, хіба яка хмарина грозова сонце затулить, а вони там уже чуть у штани не всцикають­ся. От би дощ влив! От би влив дощ та так сильно, шоби та пизда, в якої ти робиш, і вся її пиздобратія там і втонула!

— Той мій Джо, — кажу я. — Такий все радісний, такий милосердний.

Він повернув до мене голову, а пляшку скотчу так і притискав рукою до грудей, як ведмідь із куском медових стільників.

— Ради Бога, жінко, шо ти таке мелеш?

— Ніц, — кажу я. — Я йду зготую їсти — тобі канапку, а собі заїдків. Потому посидимо, троха вип’ємо й подивимося на затемнення — Віра передала нам обом по проглядачу й по рефлекторній штуці-дрюці, — а як скінчиться, я скажу тобі, чим я так тішуся. То сюрприз.

— Не люблю я ніякі, на хуй, сюрпризи, — каже він.

— Знаю, шо не любиш, — відказала я йому. — Але цей тобі буде до вподоби, Джо. Ти нізашо і за тисячу років не вгадаєш.

Далі я пішла на кухню, шоби він уже добре взявся за ту пляшчину, яку я йому купила в «зеленім». Хтіла, шоби він то посмакував, — дійсно хтіла. Кінець кінцем, то останнє моцне, шо йому випало пити. І йому вже не треба буде ходити до Анонімних, шоби не напиватися. Там, куда він піде, то вже зайве.

То було найдовше пообіддя в моїм житті й так само найдивніше. От він був, сидів на ґанку в своїй гойдалці, тримав в одній руці газету, в другій питво, шось там стогнав мені на кухню у відкрите вікно, бо шось там демократи задумали в Оґасті. Він уже й геть забув, шо хтів узнати, чого я тішуся, і про затемнення забув. Я була на кухні, рихтувала йому канапку, шось собі мугикала під ніс і думала: «Зроби так, аби добра була, Долорес, — троха тої червоної цибульки поклади, шо він так любить, і якраз стілько гірчиці, аби було гостреньке. Зроби добру канапку, бо то останнє, шо він буде їсти».

Звідти, де я стояла, було видно дровітню і білу брилу скраю ожиннику. Хусточка, яку я зав’язала на один кущ, також там була, і її я також виділа. Вона метлялася від вітру. Кожний раз, як нею носило, я думала про ту прогнилу ляду криниці просто під нею.

Пам’ятаю, як у той день співали пташки і як я чула людей із протоки, які шось кричали одне другому, і голоси в них були тихі й далекі — ніби по радіо їх слухала. Навіть пам’ятаю, шо тогди мугикала: «Приголомшлива благодать, солодкий звук»[18]. Отак я собі мугикала, поки рихтувала крекери з сиром (мені їх тогди хтілося, як курці прапор, але я і не хтіла, аби Джо дивувався, чого то я не їм).

Було десь п’ятнадцять по другій, як я вернулася на ґанок із тацею їди в одній руці, як офіціантка, і Віриним пакетом у другій. Небо ше було в хмарах, але було видно, шо дійсно стало троха ясніше.

Як виявилося, то був файний маленький покорм. Джо сильно компліментами не розсипався, але було видно з того, як він відложив газету й дивився на канапку, поки їв, шо йому було до вподоби. Я згадала дешо, шо читала в якійсь книжці чи виділа в кіно: «Смертник насолодився ситною трапезою». Тільки срані ті слова залізли мені в голову, я ніяк не могла їх збутися.