Долорес Клейборн полностью

Я ввиділа, шо комбінація мені висить майже до носака лівого капця. Вона була вся подерта й розпорота. Я потягнулася під шиєю капота з правого боку й відщепила і ту лямку. Далі скинула комбінацію. Я зімнула її в кульку коло себе і хтіла придумати, як то найліпше обійти ляду, аж знов подумала про ту дівочку, шо я про неї вам уже розповідала, і я знов раз — і ввиділа її ясно, як удень. Вона також стояла на колінах, шукала шось під ліжком, і я подумала: «Вона така зажурена й відчуває той самий запах. Той, шо як монетки й устриці. Але він не з криниці йде, а якось зв’язаний з її татом».

І тут раптом якось так сталося, ніби вона обернулася до мене, Енді… Думаю, вона мене ввиділа. І тогди я зрозуміла, чого вона така зажурена: її тато також якось із нею був, і вона хтіла то якось сховати. До того всього вона зразу зрозуміла, шо хтось на неї дивиться, шо на неї дивиться якась жінка за бозна-скілько миль звідси, але там, де так само є затемнення, — жінка, шо шойно вбила свого чоловіка.

Вона заговорила до мене, хоч я не чула її голос вухами. Він линув звідкись глибоко зсередини моєї голови.

— Хто ви така? — питає вона.

Я не знаю, відповіла би я їй чи нє, але не встигла я навіть попробувати, як із криниці надійшов тремкий крик: «Ду-лор-р-р-р-рис-с-с-с…»

У мене в жилах кров ніби зледеніла, і я знаю, шо серце мені точно на секунду стало, бо як воно знов пішло, то мусіло доганяти по три-чотири удари за раз. Я була підняла комбінацію, але як вчула той крик, пальці мені заніміли, вона впала з руки й зачепилася за ожину.

«То просто твоя уява бушує, Долорес, — сказала я собі. — Та дівочка, шо під ліжком одежу шукає, і Джо, шо так кричить… ти всьо то собі нафантазувала. Перше — то галюцинація, шо якось вийшла із запаху спертого повітря в криниці, а друге — то твоя совість. Джо лежить на дні тої криниці з пробитою головою. Він мертвий і більше ніколи не буде доймати ні тебе, ні малих».

Я перше в то не повірила, але минуло ше троха часу, і ніяких звуків уже не було, лиш десь у полі пугукала сова. Пам’ятаю, шо ше подумала, по звуку то було так, ніби вона питала, як то так, шо її зміна нині зачалася так рано. Вітерець пройшовся по ожиннику, кущі затріщали. Я підняла голову на зірки, шо світили в деннім небі, далі знов на ляду криниці. Вона ніби витала в темноті, а діра, через яку він провалився, виглядала мені як око. Двадцяте липня 1963 року — то був день, коли я всюда виділа очі.

Тут його голос знов вилетів із криниці.

— Поможи мені, Ду-лор-р-р-р-р-ис-с-с…

Я застогнала й накрила лице руками. Толку приказувати собі, шо то просто уява, чи совість, чи ше шось, а не якраз то, шо воно було: Джо. Мені по звуку було так, ніби він плакав.

— Поможи мені-і-і-і-і, прошу-у-у… ПРОШУ-У-У-У-У-У-У-У… — так він нив.

Я пошкандибала навколо ляди криниці, а далі побігла по стежці, шо ми протоптали в ожиннику. То не була паніка, не зовсім, і я вам поясню, звідки я то знаю: я спинилася там, де треба було підняти коробочку-рефлектор, яка була в мене в руці, як ми кинулися до ожиннику. Я не пам’ятаю, як впустила її, поки бігла, але як ввиділа, шо вона висить на тих гілках, то відразу вхопила. Певно, до дідька правильно я зробила, як порахувати, шо було з тим сраним доктором, Маколіфом… але то я вже на крок-два забігла далі, ніж треба. Я хтіла сказати, шо таки стала, шоби підняти ту коробочку, і з того я зрозуміла, шо клепки не погубила. Але я чула, як під них лізе паніка, як ото кіт лізе лапкою під накривку коробки, коли голодний, а звідти пахне чимсь добрим.

Я подумала про Селену, і то мені помогло прогнати паніку. Уявила собі, як вона стоїть на пляжі на озері Вінтроп разом із Танею і ше там сорок-п’ятдесят малих таборових дітей, кожне зі своєю коробочкою-рефлектором, які вони поробили в хатинці рукоділля, і дівочки їм показують, як дивитися через них на затемнення. То не було так чітко, як то видіння, шо прийшло мені коло криниці, де мала дівочка шукала під ліжком шорти й футболку, але настілько чітко, шо я вчула, як Селена балакає з малявками тим своїм повільним добрим голосом, який заспокоював тих, шо боялися. Я подумала про то, шо маю робити для неї та її братів, як вони всі приїдуть… лиш якшо буду панікувати, то ніц не зможу. Я вже й так зайшла задалеко і зробила забагато, та й не лишилося нікого, шоби я могла розраховувати, крім себе.