— Я вже вам сказала то, шо знаю, — кажу я. — Він напився, поки ми чекали на затемнення. Я йому канапку зробила, думала, то його троха витверезить, але нє. Він став кричати, далі душити мене і троха лупцювати, то я й пішла на Росіянську лужину. Як вернулася, його не було. Думала, він до когось із приятелів пішов своїх, але весь той час він був у криниці. Може, хтів піти коротшою дорогою. Може, навіть пішов шукати мене, хтів вибачитися. Того я вже ніколи не взнаю… може, воно й так. — Я пильно на нього глипнула. — Самі троха своїх лікарств попробуйте, докторе, пане Маколіф.
— Не переймайтеся порадами, добродійко, — каже Маколіф, а ті червоні плямки в нього на щоках горять так, шо аж ну. — Чи щасні ви, що він помер? Ви мені скажіть!
— А чорти би вас ухопили, шо то взагалі має до того, як він вмер? — питаюся я. — Господи-Боже,
Він не відповів — лиш узяв свою трубку в руку, яка лиш трошечка тряслася, і далі взявся її палити. Більше він ніц мене не питався. Останнє, шо мене в той день спитали, то було від Ґеррета Тібодо. Маколіф того не питав, бо то не було важливо, як мінімум йому. Але то шось значило для Ґеррета, і навіть більше для мене, бо як я в той день вийшла з міської канцелярії, ніц не скінчилося. Можна було сказати, як я вийшла, то всьо лиш зачиналося. То останнє питання і то, як я на нього відповіла, дуже багато значило, бо зазвичай то, шо в судовій залі навіть не згадують, про то найбільше шепчуться через тини, поки жінки вішають шмаття, чи на човнах, коли ловлять лобстерів і хлопи сидять спинами до стернових рубок та обідають. Від того в тюрму, може, й не підеш, але через них тебе місто може й повісити.
— Бога ради, нашо ти йому взагалі купила то віскі? — якось аж проблеяв Ґеррет. — Шо тобі зайшло, Долорес?
— Я думала, він мене не буде чіпати, як троха вип’є, — сказала я. — Думала, ми зможемо посидіти тихо-мирно, подивитися на затемнення і він мене не буде чіпати.
Я не плакала, по-справжньому нє, але відчула, як по щоці потекла одна сльоза. Деколи думаю, шо причина, як я змогла далі тридцять років прожити на Літл-Толі, — то та одна сльоза. Якби не вона, мене би вижили звідси своїми шепотіннями, зачіпками й пальцями за спиною — ая, кінець кінцем, вони ше можуть. Я баба моцна, але не знаю, чи є хто аж така моцна, шоби тридцять років витримувати поговори й анонімні записки, як то «Тобі душогубство з рук зійшло». Такі мені приходили — і я більш-менш знаю, хто їх слав, хоч уже толку з того, як стілько років минуло, — але й ті перестали, як восени того року знов зачалася школа. Того, певно, можна сказати, шо більшою частиною життя і тим, шо я тут зара’ роблю так само, я завдячую тій одній сльозі… і Ґерретові за то, шо він розніс, шо серце в мене не настілько кам’яне, троха я таки за Джо поплакала. І там не було ніякого розрахунку, навіть не думайте собі таке брати в голову. Я думала про то, як мені шкода, шо Джо прийшлося так помучитися, як ото повів той дженджикуватий шотландець. Хоч скілько він усього наробив і як я його стала ненавидіти, відколи взнала, до чого він там пхається з Селеною, я точно не хтіла, аби він мучився. Я думала, він упаде і зразу вмре, Енді, — Христом-Богом клянуся, я думала, шо він умре відразу.
Бідний старий Ґеррет Тібодо почервонів, як дорожній знак. Він вирвав кусок «клінекса» з коробки на столі та якось тицьнув мені, а голову відвернув, — я собі думаю, чекав, шо після першої сльози полиє фонтан, — а потому вибачився, шо влаштували мені «такий стресовий допит». Можу закластися, шо то було, певно, найскладніше слово, яке він знав.
Маколіф на то видав лиш таке
Значить, то було страшне тяжко, і висновки дізнання на другий день навіть не дорівнялися. Маколіф питався мене багато того самого, і питання були тяжкі, але вони вже на мене так не тиснули, ми обоє то знали. Та моя одна сльоза — то дуже добре, але питання Маколіфа — а ше то, шо всі виділи, який він злий на мене, — багато доклалися до того, шо всі на острові зачали про то балакати. Ну але шо ж. Всьо одно би говорили, хіба нє?
