Долорес Клейборн полностью

Як устала, то збиралася то зробити так скоро, як зможу, — гіркі лікарства ліпше пити відразу, — але дешо мене затримало скоріше, ніж я вийшла з хати, інакше би я то вам ше раніше всьо оповіла.

Я помилася, а перед тим як одягтися, вставила шнур від телефона назад у гніздо. То вже не була ніч, і я вже не була наполовину в сні. Подумала, якшо хтось захоче подзвонити мене пообзивати, я й сама пару прозивалок знаю, то й зачну зі «сцикуняри» і «брудного безіменного шпига». Ну й аякже, не встигла я панчохи натягнути, як апарат подзвонив. Я взяла трубку, готова видати людині на тім кінці дроту добру порцію тюжки, як тут мене питає жіночий голос: «Алло? Чи можу я поговорити з панною Долорес Клейборн?»

Я відразу знала, шо то дальній дзвінок, і не лиш через луну, шо чути, коли хтось дзвонить здалеку. Я то знала, бо ніхто на острові не називає жінок паннами. Можуть казати пані або добродійка, але панна ше не дойшла до нас через протоку, хіба раз на місяць на стійці з журналами в аптечнім магазині[27].

— То я, — кажу я.

— Вас турбує Алан Ґрінбуш, — каже вона.

— Дивно, — кажу я, безцеремонно, як я то вмію, — але по голосу то не Алан Ґрінбуш.

— Це з його офісу, — каже вона, ніби я спитала шось таке дурне, шо вона ше не чула такого. — Зачекаєте на лінії на пана Ґрінбуша?

Її дзвінок був для мене таким несподіваним, шо я перше не додумалася, хто то, — я знала, шо вже чула то ім’я, але не знала де.

— А то ви чого дзвоните? — питаюся я.

Троха пауза, ніби вона насправді не мала відпускати таку інформацію, а далі вона сказала:

— Мені здається, це стосується пані Віри Донован. Зачекаєте, панно Клейборн?

І тут до мене доперло — Ґрінбуш, який надсилав усі ті пухкі конверти рекомендованої пошти.

— Ая, — кажу я.

— Перепрошую? — не розуміє вона.

— Я зачекаю, — кажу я.

— Дякую, — відповідає вона. Шось клацнуло, і я троха постояла в самім спіднім, чекала. То було недовго, але здавалося, шо довго. Шойно перед тим, як він заговорив, мені спало на думку, шо то може бути через усі ті рази, шо я підписувалася від імені Віри, — вони мене на тім злови­ли. То здавалося логічним. Ви ж, певно, примічали, шо як шось одно йде зле, то всьо решта так само летить до дідька?

І тут він з’явився на дроті.

— Панно Клейборн? — питає.

— Так, це Долорес Клейборн, — сказала я йому.

— Місцевий працівник правоохоронних органів на Літл-Толі вчора подзвонив мені й повідомив, що Віра Донован пішла від нас, — сказав він. — Було вже досить пізно, коли я отримав цей дзвінок, тож вирішив зачекати до ранку, щоб потелефонувати вам.

Я думала сказати йому, шо тут на острові є люд, не настілько дотошний у плані часу, коли мені дзвонити, але звісно шо не сказала.

Він прокашлявся й далі сказав:

— У мене є лист від пані Донован, який вона напи­сала п’ять років тому й чітко проінструктувала мене передати вам певну інформацію щодо її майна протягом доби після її кончини. — Він знов прокашлявся і сказав: — Хоча відтоді я часто спілкувався з нею телефоном, це останній фактичний лист, який я від неї одержав.

У нього був сухий, троха розпалений голос. Такий голос, шо як він тобі шось каже, то не можеш не чути.

— Чоловіче, про шо ви говорите? — питаюся я. — Вже досить ходити околяса, та вже скажіть!

Він каже:

— Радий вам повідомити, що, за винятком незначної частини спадщини, яка призначена для новоанглійського «Дому для маленьких блукальців»[28], ви є єдиною спадкоємицею, зазначеною в заповіті пані Донован.

Язик мені прилип до піднебіння, і всьо, шо я могла думати, — то то, як вона через якийсь час розкусила трюк із пилососом.

— Ви отримаєте телеграму з підтвердженням сього­дні, — каже він, — але я дуже радий поговорити з вами до того, як вона прибуде, — пані Донован була вельми наполегливою щодо її бажань у цім питанні.

— Ая, — кажу я, — наполегливою вона вміла бути, то точно.

— Упевнений, ви згорьовані смертю пані Донован — як і всі ми, — але я хочу, щоб ви знали: ви станете вельми заможною жінкою, і якщо я можу хоч якось допомогти вам у цих нових умовах, то з радістю займуся цим, як допомагав пані Донован. Звісно, я телефонуватиму вам із приводу новин щодо проходження заповіту в суді спадкоємних справ, проте я не очікую ніяких проб­лем чи затримок. Узагалі…

— Так, секунду, гаврику, — кажу я голосом, подібним на каркання. Чи на жабу в сухім ставі. — Це про яку суму грошей ми говоримо?

Само собою, я знала, шо вона багата, Енді. То, шо вона останні пару років носила самі лиш фланелеві нічнушки і споживала самі супи «Кемпбелл» і дитячу їду «Ґербер», то ніц не міняло. Я виділа хату, виділа машини, і деколи око падало на папери, шо приходили в тих пухких конвертах так, шо я не лиш лінію підпису примічала. Деколи там були передачі акцій, а я знаю, шо як продаєш дві тисячі акцій «Апджона» і купуєш чотири тисячі «Міссісіпі-Веллі-енерго», то не то шоби ти в богадільню збираєшся.