Долорес Клейборн полностью

Знаєте, шо я думаю? Я думаю, шо від березня-квітня 1963-го до середини липня Віра Донован була божевільна. Гадаю, ті пару місяців вона дійсно думала, шо її діти живі. Вона стерла собі з пам’яти ту картинку «корвета», який дістають із кар’єру, де він впинився. Вона увірувала, шо вони живі, просто силою думки. Увірувала, шо вони знов живі? Нє, троха не так. Вона затемнила собі їхню смерть.

Вона здуріла, і я думаю, вона хтіла лишатися такою — може, для того, аби мати їх коло себе, може, аби карати себе, а може, і перше, і друге, але кінець кінцем надто сильна основа зі здорового глузду в неї була, тож вона не могла так жити весь час. В останні сім-десять днів перед затемненням усьо зачало валитися. Пам’ятаю той час, як ми, шо працювали на неї, готувалися до тої нехристиянської експедиції на затемнення і балю, шо мали бути далі, так, ніби то було на вчора. Весь червень і початок липня вона була в добрім гуморі, але десь тогди, як я повідправляла своїх дітей, усе просто полетіло в болото. Далі Віра й зачала вести себе як Червона королева з «Аліси в Дивокраї», кричала на людей, якшо ті просто криво на неї дивилися, і направо-наліво звільняла робітниць. Думаю, десь тогди й провалилася її остання спроба силою бажання вернути їх до життя. Тогди і весь час потому вона знала, шо вони мертві, але всьо одно не скасувала баль. Уявляєте, яку то сміливість треба було мати? Яку абсолютну, нахраписту сміливість до самого мозку кісток?

Ше пам’ятаю, як вона дешо сказала — то було після того, я вступилася за звільнену Джолендерку. Як Віра пізніше підійшла до мене, я була певна, шо мене звільнять. Замість того вона мені дала пакет зі всілякими приблудами для затемнення і принесла шось таке як вибачення — як мінімум воно таким було для Віри Донован. Сказала, шо деколи жінка мусить бути гоноровою сукою. «Іноді, — сказала вона мені, — бути сукою — єдине, що жінці лишається».

«Ая, — подумала я. — Як більше ніц не лишається, то є ше таке. Воно все є».

— Панно Клейборн? — сказав мені у вухо голос, і тут я згадала, шо той досі на дроті. Я вже зовсім від нього відлетіла кудась. — Панно Клейборн, ви ще тут?

— Ше тут, — кажу я. Він спитав мене, шо вона мені про них оповідала, і того мені якраз вистачило, аби перестати думати про ті сумні давні часи… але я не знала, як можу йому оповісти всьо то, якомусь хлопові з Нью-Йорка, який ні чорта не тямить, як ми тут, на Літл-Толі, живемо. Як вона жила на Літл-Толі. Так сказати, він міг до біса багато знати про «Апджон» чи «Міссісіпі-Веллі-енерго», але ані крихти про дроти по кутах.

Чи ковтунці.

Він далі зачинає:

— Я питаю, що вона розповідала вам…

— Вона казала мені не застеляти їхні ліжка і тримати в коморі багато вівсянки «Квейкер», — кажу я. — Сказала, шо хоче бути готова, бо вони можуть у любий час приїхати.

І то було доста близько до правди, Енді, — принаймні близько для Ґрінбуша.

— Ого, це неймовірно! — сказав він, і то було ніби якийсь головатий лікар каже: «Ого, це пухлина в мозку!»

Ми ше троха після того поговорили, але я не сильно пам’ятаю, про шо. Здається, я знов сказала, шо мені ті гроші не потрібні, ані одна щербата копійка, і я знаю з того, як він до мене говорив — по-доброму і приємно, якось підлещувався до мене, — шо коли він говорив із тобою, Енді, ти, напевно, не передав йому ніяких новин, які Семмі Марчант розтрубив тобі і всім-всім на Літл-Толі, хто хтів слухати. Ти, певно, вирішив, шо то не його діло, хоча би поки шо.

Я пам’ятаю, шо сказала йому передати всьо «Малим блукальцям», а він сказав, шо не може. Сказав, шо я зможу, як заповіт вийде з суду (хоч навіть найбільший ідійот у світі видів, шо він думав, я такого точно не зроблю, як-тільки повністю зрозумію, шо трафилося), але сам він зовсім ніц не може з ними зробити.

Нарешті я йому пообіцяла віддзвонити, як мені «трохи прочиститься в голові», так він сказав, і кинула трубку. Я довго просто стояла на місці — може, хвилин п’ятна­дцять, як не більше. Чулася… лячно. Чулася так, ніби мене всю обступили гроші, поприставали до мене, як жуки до липкої плівки, шо мій тато щоліта вішав у нас у сральнику надворі, як я була мала. Я боялася, шо вони лиш липнути будуть до мене сильніше і сильніше, як я зачну рухатися, шо вони обгорнуть мене так, шо я аж рухатися ні чорта не зможу й відірватися від них так само.

Вже як я зачала рухатися, то й забула зовсім про то, шоби прийти у відділок до тебе, Енді. Чесно кажучи, я чуть вдягнутися не забула. Нарешті я натягнула старі джинси і светр, хоч сукенка, яку я хтіла вбрати, була гарно розкладена на ліжку (і досі вона там, якшо хтось не ввірвався в хату і не відомстив сукенці замість людини, яка в тій сукенці мала би бути). Взула ше свої старі кальоші та й вирішила, шо доста.