У недалекому майбутньому катастрофа знищує майже всю цивілізацію. Ті, хто вижив, борються за життя і за те, щоб залишатися людьми. Ми бачимо цей новий світ очима батька і сина, які йдуть по дорозі до океану. Вони несуть вогонь і надію на те, що світ відродять добрі люди, але на їхньому шляху — канібали, крадії, смерть і зло. Пронизливий роман про сім'ю, любов та довіру від одного з найталановитіших американських прозаїків.
Видання, з якого зроблено переклад:
McCarthy С. The Road. — New York:
Alfred A. Knopf, 2006.
Переклад з англійської: Максим Нестелєєв
Редагування: Богдана Романцова
Коректура: Юлія Колеснікова
Дизайн і верстка: Ірина Мамаєва
Дизайн обкладинки: Ігор Дунець
Кормак Маккарті
Дорога. — К.: Темпора, 2022. — 296 с.
ISBN 978-617-569-550-0
© 2006 by М-71, Ltd.
© Максим Нестелєєв, переклад, післямова, 2022
© Темпора, 2022
Зміст
9 • Дорога
273 • Кормак Маккарті: дорога до добра (Максим Нестелєєв)
Прокидаючись темної прохолодної ночі у лісі, він тягнувся до дитини, що спала поруч. Ночі були темніші від самої темряви, а кожен день — сіріший за попередні. Ніби холодна глаукома, що тільки-но зароджувалася, потьмарювала світ. Його рука здіймалася і м'яко спадала з кожним дорогоцінним подихом. Він відкинув поліетиленовий брезент і підвівся, замотаний у смердючу одежину та ковдри, глянув на схід, шукаючи бодай натяку на світло, але не помітив жодного. Уві сні він гуляв печерою, його вела за руку дитина. Полум'я їхнього ліхтаря вигравало на вологих напливах стін. Неначе проковтнуті гранітним звіром казкові пілігрими, що загубилися в його нутрощах. У глибоких кам'яних рівчаках бриніли краплі води. У тиші вода невпинно відбивала земні хвилини, години, дні та роки. Врешті вони опинились у великому кам'яному залі з чорним давнім озером. На дальньому березі істота підвела морду, з якої скрапувала вода, і втупилася у світло матово-білими невидющими очима, подібними на павучі яйця. Істота похитувала головою просто над водою, ніби намагаючись вловити запах того, чого не могла побачити. Зіщулена, бліда, гола, напівпрозора. Алебастрові кістки кидали тінь на скелі позаду. Було видно кишки і як б'ється серце. Здавалося, що мозок пульсує під матовим скляним ковпаком. Істота покрутила головою, потім слабко застогнала, відвернулася й, похитуючись, безгучно поплигала в темряву.
Щойно засіріло, він підвівся і, не збудивши хлопця, вийшов на дорогу. Присів навпочіпки, уважно вивчаючи місцевість на південь від них. Ялова, мовчазна, безбожна. Припустив, що вже мав бути жовтень. Уже багато років він не вів календаря. Вони прямували на південь. Ще одну зиму тут не пережити.
Коли посвітлішало, він поглянув у бінокль на долину внизу. Усе губилося в пітьмі. Легкий попілець вільно вихорився над землею. Він уважно вивчав усе, що міг розгледіти. Відрізки шляху — отам, серед мертвих дерев. Вишукував бодай щось кольорове. Жодного руху. Жодного диму. Він опустив бінокль і стягнув тканинну маску з обличчя, витер ніс тильним боком зап'ястка і знов оглянув місцевість. Потім просто сів із біноклем у руці, спостерігаючи, як попелясте денне світло застигає над землею. Знав тільки, що дитина — його виправдання. Він сказав: Якщо вона — не слово Боже, то Бог ніколи не говорив.
Коли він повернувся, хлопець ще спав. Стягнув із сина синій брезент, склав, відніс до візка, повернувся з тарілками, пакетом кукурудзяних коржиків і пляшкою сиропу. Розклав на землі замість столу шматок брезенту і все виклав на нього, потім витягнув з-за пояса револьвер, поклав його поруч. Сидів, просто спостерігаючи, як хлопець спить. Уночі той стягнув маску, і тепер вона загубилася між ковдр. Він дивився на хлопця й зиркав крізь дерева на дорогу. Місце було небезпечне. Тепер, удень, їх можна помітити з дороги. Хлопець перевернувся під ковдрами. Потім розплющив очі. Привіт, тату.
Я тут.
Я знаю.
За годину вони вже були на дорозі. Він штовхав візок, обидва несли наплічники з найважливішим. Раптом доведеться кинути візок і тікати. До ручки візка він прикріпив хромоване дзеркало від мотоцикла, щоб бачити дорогу позаду. Закинув наплічник вище й оглянув спустошену місцевість. Дорога порожня. Внизу у видолинку — нерухомий сірий серпантин річки. Уздовж чітко окресленого берега — зарості мертвого очерету. Усе гаразд? спитав він. Хлопець кивнув. Вони рушили далі. Човгали чорною землею, вкритою попелом, і в металевому світлі дня кожен був цілим світом для другого.
