— Це для чого? — запитала вона, вказуючи на дробовик.
— Я думав, що ті типи повернулися. Просто вхопив і побіг.
Барні підняв зброю й заклав під руку дулом вниз.
— Ти ж ним не скористаєшся, правда?
— Чому ні?
— Ти ж можеш когось помилково застрелити.
— Тепер у мене вже все більш-менш добре із зором. Якщо не зможу щось розгледіти, попрошу тебе чи Майру допомогти з прицілюванням.
— Ні.
— О, так. Доки в цьому паршивому місті є люди, які хочуть зганяти на нас своє роздратування камінням у вікна чи спробами підпалити будинок, мені потрібне якесь підкріплення. І, думаю, ти таки допоможеш мені, коли настане час, бо ти ж не хочеш ризикувати втратити дитину.
Але потім Карен пообіцяла собі: хоч би як зле їй було, хоч би як хапало ногу, вона старатиметься не кричати. Вона стримуватиметься й покличе його, а він прийде, щоб помасувати судомний м’яз і вгамувати її страхи. Їй спало на думку, що їй уже не гидко від його доторку. Узагалі тепер їй приємно, коли він її торкається.
Як скульптора, Барні захоплювали зміни, що відбувалися з її тілом, — розтяжки на шкірі, темна лінія по центру роздутого живота, нахил назад для того, щоб долати земну силу тяжіння, — тож він продовжував працювати над новою Венерою, уже вагітною. Спочатку зосередився на проблемі мас, — випнутих, розширених, відстовбурчених, тимчасових викривлень, коли ніжка дитини б’ється об футляр із плоті, — та ніяк не міг повністю насолодитися результатом. Так само як він відійшов від жорстоких форм не лише тому, що вони його вже дістали, але й тому, що, як тільки він втілював їх у матерії, вони здавалися фальшивими, так Барні захопився ідеєю ліплення ембріонів на різних стадіях, скручених у внутрішньоматкових формах, — частково людей, частково риб, — за допомогою їхньої огидності виражаючи огидність усієї еволюції. Він був вдячний за те, що досі може добре бачити, працюючи зблизька.
Замість ненависті він тепер уявляв собі терплячих плавучих ембріонів, скручених в очікуванні появи в них плечей, стегон, рук і ніг, доки їх не витисне у світ, ніби кульку мокрої глини, слизьку поміж його міцних пальців. Барні цікавили й захоплювали форми, які він творив.
Він так занурювався в процес, що коли Карен його кликала, то йшов неохоче, іноді ігнорував її поклик, якщо знав, що там десь є Майра, яка сама може допомогти. Його дратувало підготування до дитини. Дитячі пінетки, пелюшки, підгузки, ванночки, люльки й колиски (він постійно їх плутав), ваги й скляні банки, наповнені ватяними тампонами, усі ті атрибути, пов’язані з дитиною, з якою — Барні був упевнений — ніколи не житиме в одній кімнаті. Його ображало те, якими поглядами Карен з Майрою час від часу обмінюються: мовляв, ну що чоловік може знати про такі речі?
Звісно, він розуміє, чому вона наполягає на тому, щоб рухатися далі так, ніби все гаразд. Тепер у неї є мета. Народити дитину буде кульмінацією, творенням, яке дасть сенс її існуванню, наче задоволення й реалізація, яких він шукає у своїй роботі. У той час тихого очікування, здавалося, світ забув про них.
Тож це було щось неймовірне, коли почалися дзвінки з погрозами. Один надійшов одразу після сніданку. Барні вже збирався підняти слухавку, проте Карен, яка піднялася нагору, мабуть, підняла інший телефон, бо він почув клацання.
Тоді заскрипів жіночий голос:
— Виродки, забирайтеся з Елджина або ми вас викуримо!
— Хто це? — скрикнув він.
— Ти зі своєю сукою вагітною забруднили наше місто. Гроші всі ті віддайте людям, на яких ви поширили той брудний пил. Забирайся зі своєю шльондрою й радіоактивним виплодком у її череві.
Барні почув різкий вдих і зрозумів, що Карен також слухає. Він закричав їй:
— Кинь слухавку! Не слухай цю бруднороту мерзоту, цю дегенератку! — і вгатив слухавкою по телефону.
Протягом наступної години було ще два дзвінки, якийсь чоловік погрожував підірвати їх, якщо вони не залишать йому коробку з двадцятьма п’ятьма тисячами доларів у машині, припаркованій за два квартали від їхнього будинку, і жінка, яка пропонувала за п’ять тисяч доларів поділитися ліками від радіоактивності. Їх обох він послав нахер. Коли телефон задзвонив учетверте за ранок, Барні довго не відповідав, доки нарешті не підняв і загорлав:
— Якого хера ви від нас хочете, виродки скажені?!
— Барні, це я, Стефан. У тебе все нормально?
Якусь мить він не міг нічого відповісти, тоді витиснув із себе:
— Стефане, вибач. Нам тут дзвонять з погрозами. Місто раптом здуріло просто так.
— А ти не бачив статтю про себе?
— Про мене? Яка стаття, ти про що?
— У «Ньюзлайф». Прийшла сьогодні поштою. Ти не виписуєш?
— Ні. То що за стаття?
— Як ти їм дозволив таке опублікувати? Ти собі не уявляєш, що в нас тут цілий ранок діється. Телефон не стихає. Прокльони. Погрози нас убити, якщо не віддамо частину грошей у бюджет Гемтремка. У твоєї матері от-от нервовий зрив буде. Що на тебе найшло, Барні?
— Я до цього ніяк не причетний, Стефане. Я сказав їм, що не хочу, щоб вони про мене писали. Але їм не потрібен мій дозвіл. То що там у статті?
