Першу згадку про опришків історики знайшли у документах за 1529 рік. З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в Карпатські гори розорені хуторяни, бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Найвищого піднесення карпатське опришківство, що залишило помітний слід в історії українського народу, досягло у XVIII столітті, коли на чолі народного руху постав Олекса Довбуш. Саме йому, захисникові знедолених і скривджених, українському Робін Гуду, і присвячена повість видатного українського письменника Гната Хоткевича.
Таж могла би бути спокійною. І навіть щасливою. Олекса не пиячив, не бив її, не волочився за любасками і їх до хати не спроваджував. От ґаздував, як і інший порядний: гарував коло свого господарствечка, маржинку[1] якусь плекав. Правда, не було так на чому вже й ґаздувати. Ґрунтику дасть Біг, маржинки якась пара хвостів, та й тої годувати нічим: десь по узбіччях насмикає Єлена та Олекса, десь укосить заробляючи — ото й усе.
Може, якби не панщина, то поменшало б злиднів: там би приспорив чоловік, а воно і йшло би все у купку. Але панщина не давала. Саме в золоту пору, коли днина одна важить, пішов би заробив — а тут іди на панське.
Воно і кожному так, усім так, але ніхто не відчуває того стільки по–особливому, як Олекса. Цей ніколи не мовчить. Лає панів на чім світ стоїть. Так клене часом, що Єлена не може того слухати.
— Оле!.. Бійси Бога… Тоже дес хтос учуєт — панові донесут…
— То й шо?
— Та й ме збиткуватиси над тобов і наді мнов!..
Олекса скрипне зубами, і коли що було у нього в руках — ламає.
Раз закладав вориння[2] з грубих заворітниць. Саме прийшов панський гайдук кликати на роботу. Олекса почервонів, вдарив заворітницею об коліно — і груба деревина розламалася, як скіпка.
Олекса глянув і… усміхнувся. Гайдук роззявив рота.
— Ади, видев, із трішшінов була!.. — протяг він невдоволено. Мовчки, з тою ж усмішкою на устах, Олекса взяв другу заворітницю з купи, вдарив об коліно — переломилася й вона. Гайдук плюнув і, нічого не сказавши, якось бистро відійшов геть. А Олекса спокійно пішов на панщину. І не кляв сьогодні, і не лаявся. А Єлена хрестилася вдячно. Бо кожного разу, як відправляє чоловіка в лютості на панщину, боялася, дуже боялася, як би щось не сталося. Особливо останніми часами появилася в поводженні Олекси якась упертість, трудніше він став переносити долегливості панщини, сильніше лаявся й дужче скрипів зубами. Панщина!.. Що ж, що панщина?… Не у нас лише у селі пани, і не ми самі ходимо на панську роботу. Рахувати, по цілім світі так, що є пани й холопи. Так уже Бог дав, що ж удієш проти Божої волі? Треба коритися…
Чи він один, Олекса? Всім же людям тяжко, всі терплять, але мовчать і в покірності переносять. А Олекса не хоче — оце і є причина неспокоїв Єлени. Вона криється, вона не подає виду, вона все вдає щасливу.
— Е, сусідко файна! Шєслива ти, шо твій, ади, не п'єт та й не збиткуєси над тобов. А йк мій що ннина Божа п'єний з коршми приходит та б'є мене, гітву ногами копає. З хати вігонит, а сам із любасков си набуват. Та не встидаєси добрих людей, на гіти си не дивит. Йой… побило мене трома нишєстями… шєслива ти, сусідочко… ніц того не знаєш. Тихо у вас, ік у церкові. Лагідков усе йдет, супокійно…
Раніше це підіймало Єлену у власних очах. Вона неначе діставала на хвильку змогу зі сторони, з віддалення заобсервувати своє власне життя і, в порівнянні з сусідчиним, знаходила багато додатніх рис. Тоді душа її переповнялася вдячністю. Вона не знала вже, чим і догодити своєму Олексі, що він зробив її щасливою. Без багатства, без статків та маєтків, на шматинці землі в убогій хаті…
І от тепер Єлена чула, що все те щастя кудись відлітало.
Незримо, непомітно, бо нічого, як єсть нічого особливого не сталося й не змінилося. Той же будень, те ж свято. І Олекса ніби такий самий і… ніби не такий. Якимось глибинним, не шостим уже, а якимось дванадцятим, чи що, органом чуття, несвідомо для самої себе десь занотувала Єлена якісь невловимі прояви — і для неї вони стали реальністю.
В тім був трагізм. Для неї ясно — а ніхто не бачить. Вона відчуває — а визначити словами не може. Зрештою — що слова? Слова ніколи нічого не можуть. Он спробувала якось.
— Олексику… — сказала, — і тільки. Більше не знайшлося слів. Бо Олекса так здивовано глянув, і погляд той був таким яскравим показником далекості, усамітнення, пустельництва якогось, що Єлені стало ясно — де вже там пробитися через ту пустелю й дістатися до свого справжнього давнього Олекси. І зосталася сама. Билася з думками, довго не спала ночами, шукаючи причин і роздумуючи — чи не могла б вона повалити їх своїми слабими жіночими руками. Але нічого не бачила, ніде не слідно жодних фундаментів.
Перше, що приходить звичайно — і Єлені прийшло — се думка про іншу женщину.
З усім спритом любящої істоти, з усією тихістю й обережністю, на які була здібна, почала стеження. Як беззвучна тінь, висувалася за Олексою, коли він куди виходив; годинами простоювала десь у гущавині смерек, падала в темноту між камінням і лежала; входила несподівано під зручно і тонко вигаданим приводом до хати, де був чоловік — і ніде, нічого, ніяк.
З усіма рівний, холоднокровний, з бесідою тихою, навіть повільною, Олекса, здавалося, не робив різниці між мужчиною й женщиною, звертаючись до них однаково ввічливо, однаково спокійно.
