Корчмар (виймає камінь й оддає шляхтичам). Ой, вей із мір! Гвалтівники! Гайдамаки! Лотри!
Лозка. Що таке? (Загрожує йому пістолем.) Корчмар. Пробі! (Вибігає геть із репетом.)
Лозка (вихопивши камінь у Прозка). О... Яка ж розкіш! Ха-ха-ха. Нарешті-таки він мій. Ну, й дурні ж ці гайдамаки! Ха-ха-ха. Сказано, хлопи. Свині, пся крез.
Прозка (в свою чергу вихоплює камінь у Лозка). Але не так швидко, мій пане! Здається, і я тут не зайвий. Лозка (розлючений). Прошу не хапати з рук, мій пане!
Знов вихоплює камінь, він падає і кудись котиться.
А, до ста дяблів,— покотився.
Нагинаються обидва і починають шукати по всій підлозі камінь.
Ще, не дай бог, куди закотився. А все ти, пся крев.
Лазять, шукаючи та лаючись, по хаті. Нарешті обидва підводяться і неймовірно дивляться один на одного.
Прозка. Що за чортовиння! То де ж він?
Л о з к а. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та думаєш, що так і буде. (Хапає його за комір, починається бійка.) Ах ти, котолупе поганий!
Прозка (вихоплює шаблю). Калавур! Пробі!
Лозка (теж вихоплює шаблю). Вкрав, та ще й пробі! А цього не хочеш!
Б’ються.
Прозка падає. Лозка зупиняється з жахом, опустивши шаблю.
Л о з к а. А, до ста дяблів. Невже ж у шию... (Нахиляється до нього.) Так і єсть... не дише. (Хапливо обшукує тіло.) От лихо, Єзус, Марія! То невже ж і в нього немає?.. Здається, йдуть... (Схоплюється й озирається з жахом.) Боже мій, що ж робити? (Хапається за голову.) Де ж камінь? (Озирається.) Сліпа! Вона не бачила... тікати, тікати мерщій! (Вибігає геть, ще раз озирнувшись на труп.)
Л і я (опанована безумним жахом, виходить із свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидві руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всі мовчать... Чому тут так тихо, наче в могилі... Мені страшно... мені страшно, мамочко моя рідна... (Спотикається на труп Прозки і, торкнувшись його руками, кричить з жахом.) Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки.) Чому... чому мої руки мокрі?.. Ай! Це кров!
Пуста корчма з перекинутими столами і лавками. Труп довгоносого шляхтича і бідна сліпа дівчина, опанована жахом, яка не може зрозуміти, що таке діється навколо.
Нарешті вона йде праворуч і наступає босою ногою на алмаз.
Лія (кричить від болю). Ай! (Плаче.) Я наступила на щось гостре. Як заболіла моя бідна ніжка. (Нахиляється й піднімає алмаз.) Якийсь камінь... або бите скло... (Держить алмаз.)
Відчиняються двері і ввіходить Авраам Цвікловіц, старий єврей з виразним і вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, імпозантна постать.
Цвікловіц (на порозі). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увіходить у хату і здивовано озирається.) Що таке? Все зруйновано, перекинуто... труп... (Він підходить до Лії.) Якась дівчина... здається, єврейка. Слухай, дівчино, чи не бачила ти, де хазяїн?
Л і я. Я не можу бачити. Я сліпа... Виведи, виведи мене звідси, добрий чоловіче... Мені так холодно... страшно... тут було так галасно, хтось бився... кричав...
Цвікловіц. Бідна дівчино, де ж твоя хата?
Л і я. В мене немає хати... Я хотіла вийти сама, але накололася ногою на це скло,— у мене ж немає черевиків. (Показує йому алмаз.) Бачиш, яке велике скло. Мені було так боляче.
Цвікловіц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгині Віль-комірської. Алмаз, який вона шукає по всій Україні. Скільки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров’ю і зараз... (Він озирається на труп Прозки.) Одна людина вбила другу за володіння тобою... а знайшла тебе бідна сліпа дівчина, що не знає навіть твоєї ціни, що навіть не побачить ніколи твоєї блискучої краси. (До Лії.) Ходім. Я заплачу тобі за цей камінь тисячу червінців і візьму тебе в свій дім замість дочки.
Л і я. Ні, ні, мені не треба грошей, купи мені тільки черевики, щоб не боліли мої бідні ніжки...
Цвікловіц. Якби ти не була босоніжкою, то не знайшла б алмаза. Ходім. (Він бере її за руку.) Ходім. Не журись, що ти сліпа, не жалій, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш крові і грязі, що ними заплямували люди цей прекрасний світ.
Виходять.
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
