Так званий цивілізований світ явно тратить історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивного для того світу явища московського каяття. Починаючи від перших "показатєльних процесів" судових старої большевицької гвардії, аж до каяття Берії, – цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і "науково-медичного" з його "brain-washing", осягає неймовірних вислідів. Але чи в цій диявольській системі вся причина того каяття?
Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, – факт є, що царські кати останнього століття (перед большевиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Леніна – Сталіна – Берії – Маленкова. Під цим оглядом большевики осягли неабиякого прогресу, ступаючи (або за теперішньою зварваризованою мовою "крокуючи") по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалости Єжових, – то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, цареубійники?!" Революційний дух відлітав від них зараз по арешті. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя… Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство… Який Дзєржинський царський змушував його до того?
Другий декабрист, Булатов (читаємо в того ж автора) – теж зложив покаянну заяву, але "був так пригноблений тим, що цар йому не пойняв віри, – що збожеволів і розбив собі голову об стіну тюремної камери". Третій, М. Муравйов-Апостол, признався перед смертю (1886), що "все дякував Богу за невдачу (бунту) 14 грудня"; що "це було не російське явище". Коли вже по відбуттю кари (як і Ф. Достоєвський), він каявся в своїх політичних гріхах, – хто його до того змушував?!
Ще простіше відбулось навернення А. Пушкіна. Він симпатизував з декабристами і казав, що якби в день бунту був у столиці, то був би "с мятєжнікамі". Але й з ним сталася блискавична метаморфоза, про яку злобно писав поет-сучасник:
"Он вольность люду проповєдал,
Царя з народом звал на суд…
Но толька царскіх щей атвєдал,
І стал прідворний лізоблюд."
Став бояном самодержавства, гноблення ним підбитих народів.
Вже цитований автор пише про своїх земляків: "іноді здається, що в Росії не буває революцій, а є тільки бунт – січневий, грудневий, чугуївський, холерний, пугачівський, разінський – вічний бунт вічних рабів". І далі: "Поки ми рухаємось кудись… бунтуємо, – ми в протиприроднім стані, ніби на голові ходимо… але як почнемо рачкувати, каятися, віддаватися реакції, – зараз знаходимо себе, стаємо справжніми росіянами… Ми – Ванька-встанька: хоч як повалить нас революція, реакція випростує".
Так "випростувала" Росію царська реакція по революції 1905-6 рр., коли писав згаданий автор. Так "випростувала" її, по революції 1917 р. – большевицька реакція. Про цей бунт народа-раба сказав Петро І: "сія саринь нічєм кромє жесточі унята бить не может". Поки влада ту "жесточь" виявляла і жорстоко розчавлювала Пугачових, – народ-раб лизав руку своїм тиранам, подивляв їх і навіть любив, а Пугачови каялися. Як тільки ця "жесточь" ниділа або вмирала в
Ось джерело, ґенеза не лише большевицького, але взагалі московського явища каяття. Бунтуватися проти охлялої сили – це можуть москалі. Але їх "природний стан" – це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають.
Кат, Іван IV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі як щура… Петро І душив кого хотів, але недотепу, Петра III, скинули з трону і теж задушили… Твердий Микола І перевішав "мятєжніков", але "мятежнікі" застрілили плохенького Миколу II.
