Два сини полностью

Чоловiк умер, двоє дi­ток ме­нi по­ки­нув, два си­ни. Тре­ба ме­нi за­роб­ля­ти, тре­ба своїх дi­ток го­ду­ва­ти. Не справ­люсь са­ма. Те про­да­ла, те про­да­ла - усе поп­ро­да­ла. Важ­ко нам, убо­гим, своє доб­ро збу­ва­ти, що во­но в нас кров'ю об­кипi­ло!

Збула… Кло­по­чу­ся, бiд­ка­юся - з но­чi до но­чi. Нi­ко­ли га­разд i дi­точ­ка­ми втi­ша­тись… А дiт­ки рос­туть, уже й в'ються ко­ло ме­не i ще­бе­чуть, мої со­ло­вей­ки.

Андрiйко був у ме­не пов­но­ви­дий, яс­но­окий, ку­че­ря­вий; ве­се­лий був хлоп­чик, жва­вий. Бу­ло, за день доб­ре ме­нi впе­четься своєю пус­то­тою, а ще луч­че роз­ва­жить. I посва­рюсь, i по­цi­лую йо­го. Вiн був стар­шенький.

А що вже Ва­силько, - ти­хий, су­мир­ний: i в ха­тi не чуть, i на дво­рi не вид­но. Був який­сь за­думш­ли­вий змал­ку: чи те, що вiн у та­ку тяж­ку го­ди­ну на­ро­див­ся, ху­тенько пiс­ля мо­го чо­ло­вi­ка, чи та­ку вда­чу йо­му бог дав.

Андрiйко се­ло об­бi­жить, - вер­неться чер­во­ний, смi­ючи­ся, пус­ту­ючи; а сей, гля­ди, пiд ха­тою де-не­будь си­дi­ти­ме: зем­лею пе­ре­си­пається або зiл­ля вся­кi ви­шу­кує; роз­ко­пує щось - ро­бач­ка виг­ре­бе або ме­те­ли­ка вло­вить, - ди­виться, ду­має… Гук­не Анд­рiй, вiн увесь здриг­неться. А ко­ли, то, бу­ло, ля­же в сад­ку та цi­лi­сiнький день i про­ле­жить не­ру­хо­мо, мов прис­лу­хається до чо­го.

- Що се за­ду­мав­ся, си­ну? - спи­таю.

- Який сей свiт ве­ли­кий, не­не!

Ще хлоп'ям був, при­зем­ком, а всi вже зiл­ля знав; i як зве­ться, i де й ко­ли проц­вi­тає, i яким цвi­том, i ко­ли пташ­ки у ви­рiй од­лi­та­ють, i ко­ли при­лi­та­ють з ви­рiю - усе вiн теє знав.

- Се йо­му так бог дав! - бу­ло ме­нi ка­жуть лю­ди. - Не хай­те йо­го, - се йо­му так бог дав!

Ото, бу­ло, ти­ми ве­чо­ра­ми дов­ги­ми осiн­нi­ми, як вже сто­мить ме­не ро­бо­та, - за­бе­ру обой­ко до се­бе на ко­лi­на та по­ч­ну на доб­рий ро­зум нав­ча­ти: як вмiю, так i нав­чаю. Роз­ка­зую їм i про те, i про дру­ге - тол­ку­юся з ни­ми. От­же, мiй Анд­рi­й­ко хут­ко i зас­ку­чає; так вiн i ва­риться: очi со­бi тре, i по­зi­хає, i зiт­ха. "Пус­тiть вже, ма­мо!" - про­ситься. А ско­ро пу­с­тив, - чо­го не за­га­дає! I го­мо­нить, i пус­тує, по­ки й сон змо­же. А Ва­силько бу­де хоч цi­леч­ку нiч тую дов­гу iзо мною си­дi­ти, ме­не слу­ха­ючи та ме­нi в вi­чi пильне­сенько дивляч­ись. Пос­не­мо. Вно­чi про­ки­неш­ся - не спить Ва­силько мiй.

- Сину! Чо­му ти не спиш?

- Так… не хо­чу!.. Чо­го, ма­мо, нiч тем­на-не­вид­на?

- Так бог дав, ди­ти­но, що тем­но уно­чi… Спи, - ка­жу йо­му, - спи!

Вiн i змовк­не… Тiльки дов­го ще нев­по­кiй­но во­ро­чається.

Було, як мi­сяць у вi­ко­неч­ко зас­вi­тить, Ва­силько дивить­ся, очей не зво­дя­чи. А я од лю­дей чу­ла, що не­доб­ре, як на сон­них дi­тей мi­сяць сип­ле про­мiн­ням, - то й ук­ри­ваю, бу­ло, їх i на­ка­зую Ва­силько­вi: "Не ди­вись, Ва­си­леч­ку, на мi­сяць, - не го­диться!" Вiн i зiтх­не… То вже вря­ди-го­ди упа­де та­ка нiч­ка, щоб вiн спо­чив ти­хим ду­хом, або зов­сiм не­ма йо­му сну, або ж сни нев­по­кiй­нi сняться.

Андрiйко не та­кий. Уже зо­ря зай­ня­лась, вже й со­неч­ко зi­й­шло, а вiн мiц­ним сном ви­си­пається, розкидався-розгор­iвся… Як йо­го зве­чо­ра труд­но упор­ха­ти, так i пiд­нять уран­цi. А про­ки­нув­ся вiн, мiй пус­тун­чик, - i гу­ком йо­го в ха­тi аж со­хи дви­жать! Ну бi­гать, го­мо­нiть, гай­ну­ва­ти, аж усе пi­де жуж­мом! А са­мо та­ке ра­деє, ве­се­ле, ми­ле!.. Де то вже, хоч жал­ко, не жал­ко, а тре­ба впи­нить: i пост­ра­хаєш, бу­ло, i пок­рик­неш на йо­го…

Василько мен­шенький, а нав­чає стар­шо­го бра­та. Андрiйк­о ско­рий був, пал­кий, як iск­ра, - то, бу­ло, три­чi на день i бi­льш пос­ва­риться з дiтьми на ули­цi, а то й поб'ється за яку пус­то­ту.

- Андрiйку! - ка­же то­дi Ва­силь, - а що ти не­ве­се­лий?

- Бивсь, от що!

- Ото-то й ба­чиш, Анд­рiй­ку, що за твою пус­то­ту то­бi й не ми­ну­лось; а як­би ти не за­во­дивсь, то й не смут­ку­вав би те­пер, i не стид­но б бу­ло, що те­бе по­по­би­то!

А Анд­рiй­ко йо­му своє:

- I так си­дiть нуд­но!

Та знов юг­не з ха­ти - i слiд за­гув!..

Тихий був Ва­силько, роз­суд­ли­вий. Хто йо­го й на ро­зум до­б­рий нас­тав­ляв, гос­подь йо­го знає! Чи пi­де, бу­ло, чи не пi­де до то­ва­ри­ша, вже й по­вер­нувсь, вже й до­ма: не заси­ди­ться, не заг­рається нi­де. Так i зрiс на са­мо­тi, сам iз со­бою. Не го­вiр­кий був, не смiш­ли­вий. У ко­го вже вiн вдав­ся та­кий!

Андрiйко, то всiх дiв­чат у се­лi знає. Ро­бить i дi­ло, щи­рим сер­цем ро­бить, а го­дин­ку ур­ве со­бi на гу­лян­ня па­ру­боцьке. Сей же, як до чо­го став, - i очей не зве­де, i дум­ки нi на що не звер­не - уся ду­ша йо­го в ро­бо­тi.

Дiти мої, дi­ти мої!

Пройшла в нас чут­ка - нек­рут­чи­на сього ро­ку бу­де. Як я по­чу­ла, на­че ме­не хо­ло­дом об­ня­ло. Пог­ля­ну­ла на своїх па­рубкiв - що то за хо­ро­шi, за мо­ло­дi, бо­же мiй доб­рий! Одног­о ран­ку - бо­дай та­ко­го нiх­то не ог­ля­дав! - ска­за­но ме­нi, що на чер­зi Анд­рiй­ко у нек­ру­ти…