Повесть украинского советского писателя, автора многих исторических произведений, посвящается тем, кто боролся с фашизмом. Ее герой, советский летчик Владимир Булатович, попадает в плен. Он становится узником лагеря смерти. Но ничто не может сломить его духа. Владимир Булатович бежит из застенков и продолжает бороться с фашистами всюду, где оказывается по воле обстоятельств.
Рецензент ІВАН СОЛДАТЕНКО
Художник ВОЛОДИМИР КОСТОГРИЗ
У бараці було темно й задушно. Змучені в’язні поринули у важкий, безпробудний сон. Тільки один в’язень — Володя Булатович — ніяк не міг заснути. Лежав горілиць на верхніх нарах і, приклавши вогку долоню до гарячої щоки, що здулася від удару блокфюрера, прислухався, як нижче лівого вуха щось ниє, сіпає, пульсує, гострим болем проникає до самого серця.
До того ж нестерпно хотілося їсти. Бо хіба ситий будеш від півчерпака смердючої бруквяної юшки, яку, мов собаці, хлюпнули в миску ще о сьомій годині вечора?
Ось ці два почуття — болю й голоду — терзали юнака все дужче й дужче, і він ледве стримувався, щоб не застогнати, не схопитися з нар. Однак мовчав і не схоплювався. Терпів. Бо за порушення тиші й порядку в нічний час блокфюрер запроторить у карцер чи відбере пайку хліба, якого й так мов кіт наплакав, а якщо захоче розправитися на місці, то просто затопить кулацюгою в зуби…
Тільки десь далеко за північ, зовсім змучений і знесилений, відчув, як на нього важкою хвилею накотився неспокійний, кошмарний сон.
Та поспати не пощастило.
У блок раптом увірвався як завжди роздратований блокфюрер, червонопикий, з довгими, мов у горили, руками есесівець Фріц Нушке. Увімкнув світло і, щосили грюкнувши важким гумовим бичем по дощаному столу, загорлопанив:
— Ауфштеєн! Вставайте! Одягайтеся!.. Та швидше, брудні свині! Даю одну хвилину! Льос!
Удар бича й люті вигуки; що нагадували рик хижого звіра, могли б розбудити і мертвого. Тож не дивно, що гефтлінги враз зіскочили зі своїх твердих, набитих тирсою й соломою паперових матраців і, штовхаючи один одного у вузьких проходах між нарами, почали гарячково натягувати на себе смугасті штани та роби, взуватися у гольцшуги — черевики на дерев’яних підошвах. Поспішали, хапалися.
Володя поспішав теж.
За хвилину в блоці запанувала тиша. Всі стояли на проході, побіля нар, з острахом ждучи: що буде далі?
Нушке мовчав теж.
І старожили блоку, і ті, хто потрапив у концтабір нещодавно, ненавиділи блокфюрера лютою ненавистю.
І було за що!
Цей незграбний виродок з бичачою шиєю, великими кулаками-довбешками і пронизливими чорними очима своїм катівським виглядом незмінно наганяв страх на в’язнів. Звали його не інакше, як душогубом. Одним ударом бича він убивав людину, кулаком розтрощував щелепу, а під час виснажливої роботи в каменоломнях нерідко розважався тим, що тихцем, мовби ненароком, зіштовхував з уступу гранітну брилу — та з грюкотом летіла донизу. І горе було тому, хто не встигав ухилитися від неї!
Звичайно, такі звірячі вчинки траплялися не щодня. Зате майже завжди він знаходив привід, щоб помучити кого-небудь, і в цьому винахідливості його не було меж. То ввірветься вночі в блок і під виглядом перевірки чи обшуку підніме стомлених в’язнів, які щойно поснули, і тримає їх у напрузі годину чи півтори, так що потім ніхто до ранку не може склепити очей; то влаштує кому-небудь холодний душ — ранньої весни, восени чи навіть узимку власноручно поливає голого з брандспойта крижаною водою; то у новачка запримітить у роті золотий зуб і слюсарними щипцями вирве його; а то, щоб розважитися, а головне, щоб залишити увесь блок без їжі, принесе під час обіду здохлого пацюка і, весело гигочучи, жбурне його у бачок з баландою.
— Фляйш! М’ясо! Шмект! Смачно! Га-га-га!..
Що ж придумав він сьогодні?
Всі завмерли — і не ворухнуться.
Всі, окрім одного.
У віддаленому кутку барака, біля завішеного чорним маскувальним папером вікна, у зловісній напруженій тиші все ще вовтузився, одягаючись, старий француз Жан. На його грудях, якраз навпроти серця, червоніє вінкель політичного в’язня. Скромний паризький клерк допомагав макі, французьким партизанам, був схоплений гестапівцями і запроторений у цей жахливий табір.
Зі всіма у блоці він був ввічливий, чемний, навіть із “зеленими”. До кожного ставився лагідно і звертався так, ніби то був не в’язень, а бажаний клієнт, якого мав обслужити.
— Мосьє?..
Худющий, виснажений, одні кості та шкіра, довготелесий Жан даремно намагався вузлуватими подагричними пальцями застебнути ґудзики своєї смугастої, мов зебра, заширокої для нього роби. Пальці не слухалися, мовби задубіли на морозі,— і від того він ще більше поспішав і нервував.
— Прокляття! — заревів блокфюрер. — Ти ще довго будеш там порпатися?
Велика довгаста голова старого, вагу якої ледве тримала тонка зморшкувата шия, хитнулася, мов маятник, тонкий галльський ніс видався наперед, ніби дзьоб, а в змучених вицвілих очах застиг холодний жах.
— Я зараз, мосьє… Я зараз, — прошепотіли його безкровні бліді губи. — Айн момент! Одну хвилинку!
— Айн момент! — перекривив його Нушке і знову проревів: — Паскудний жабник! Я навчу тебе, як виконувати мої накази! Йди-но сюди!
Старий видибав із свого закутка і, мнучи в руці шапку, зупинився кроків за два перед блокфюрером. Вклонився.
— Мосьє?..
В ту ж мить свиснув бич і впав на обтягнутий жовтаво-пергаментною шкірою голий череп нещасного клерка.
