Джералдова гра полностью

«Дівулю, я думаю, здатна. Справді так думаю. Якщо ти можеш так хвацько підмести під килим те, що сталося в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозі замести під килим».

На мить їй це ледь не вдалося, і Джессі зрозуміла, що вона може це зробити, якщо справді захоче. Таємниця того дня не потонула в її підсвідомості цілком, як трапляється з такими таємницями в мильних операх чи мелодрамах по телебаченню. У кращому випадку її поховано в мілкій могилі. То якась вибіркова амнезія, проте цілком добровільна. Якби Джессі захотілося пригадати, що сталося в день, коли згасло сонце, то, мабуть, їй би це вдалося.

Так, ніби ця думка послугувала запрошенням, око розуму зненацька побачило до болю чітке видиво: віконне скло, стиснуте в парі щипців для барбекю. Рука в горнешнику обертає його туди й сюди над димом від маленького вогню з дерну.

Джессі напружилася, лежачи в ліжку, і прогнала образ із думок.

«Дещо прояснімо, – подумала вона. Джессі припускала, що звертається до голосу Рут, та не була цілком певна. Вона вже ні в чому не була певна. – Я не хочу згадувати. Зрозуміло? Події того дня ніяк не стосуються сьогоднішніх. Це як порівнювати тепле з м’яким. Легко зрозуміти зв’язки: два озера, два літні будинки, два випадки

(таємниць тиші болю кривди)

сексуальних шурів-мурів, – але згадувати те, що сталося в 1963 році, нічим мені не допоможе, хіба додасть до загальних негараздів. Тому просто відійдімо від цієї теми, окей? Забудьмо про озеро Дарк-Скор».

– То що скажеш, Рут? – тихим голосом запитала Джессі, а погляд стрибнув до батікового метелика навпроти. На якусь мить там з’явився інший образ – дівчинка, чийсь солодкий маленький Періжечок, що відчуває солодкий дух бальзаму після гоління й дивиться в небо крізь шматок закопченого скла, – а тоді він, на милість, щез.

Джессі ще якийсь час споглядала метелика, бажаючи впевнитися, що старі спогади залишаться далеко, а тоді знову перевела погляд до Джералдової склянки з водою. Неймовірно, але в ній досі плавало кілька кусників льоду, хоча дедалі темніша кімната зберігала тепло денного сонця, і воно триматиметься ще якийсь час.

Джессі відпустила погляд плисти вниз по склянці, всотуючи вигляд тих прохолодних бульбашок конденсату, що проступали на поверхні. Вона не бачила підставки, на якій стояла склянка, – її прикривала полиця, – проте цього й не було потрібно, щоб уявити темне коло вологи, яке розходиться на ній, коли холодні перлинки конденсату стікають по склянці й збираються калюжкою в її підніжжі.

Язик Джессі виступив і пройшовся верхньою губою, не даруючи значної вологи.

«Я хочу пити! – заверещав переляканий, вимогливий голос дитини – чийогось солоденького Періжечка. – Я хочу пити, я хочу пити вже!.. ВЖЕ!»

Але вона не може дотягтися до склянки. Це хрестоматійний випадок того, як щось може бути так близько і водночас так далеко.

Рут: «Не здавайся так легко, дівулю: якщо тобі вдалося, бляха, поцілити собаку попільницею, то, може, й склянку ту дістанеш. А раптом».

Джессі знову підняла правицю, напружуючись настільки, наскільки дозволяла пульсація в плечі, і все одно бракувало приблизно два з половиною дюйми. Вона ковтнула слину, скривившись від наждачного поштовху й стискання в горлі.

– Бачиш? – сказала вона. – Задоволена?

Рут не відповіла, зате озвалася Господинька. Вона заговорила в голові Джессі м’яко, майже винувато. «Вона сказала дістанеш, а не дотягнешся. Це… мабуть, не одне й те ж». Вона засміялася присоромленим «хто я така, щоб пхати тут свого носа», і в Джессі з’явилася мить, щоб знову подумати, наскільки дивно відчувати, як частина тебе отак сміється, наче цілком окремий об’єкт. «Якби голосів було ще трохи більше, – подумала Джессі, – ми б тут, бляха, могли цілий чемпіонат із бриджу провести».

Вона ще якийсь час дивилася на склянку, тоді завалилася назад на подушки, щоб мати змогу вивчити нижній бік полиці. Джессі побачила, що її не прикріплено до стіни. Полиця лежала на чотирьох сталевих кронштейнах, схожих на великі літери «Г». І до них також полиця не була прикріплена – у цьому Джессі була впевнена. Вона пригадала, як Джералд якось розмовляв по телефону й через неуважність захотів спертися на полицю. Інший її кінець почав здійматися, левітуючи, наче край гойдалки, і якби Джералд одразу не прибрав руку, то перекинув би полицю, наче в «блішках».

На мить думка про телефон відволікла її, але тільки на мить. Він стояв на невисокому столі перед східним вікном, з якого розкидався мальовничий краєвид на під’їзну доріжку й «мерседес», і в поточній ситуації з нього стільки ж користі, скільки з телефона десь на іншій планеті. Погляд Джессі повернувся до низу полиці, спершу вивчав саму планку, а тоді знову зісканував Г-подібні кронштейни.

Коли Джералд сперся на свою половину, її половина нахилилася. Якщо вона докладе достатньо тиску до своєї половини, щоб нахилити Джералдову, склянка з водою…

– Може посунутися, – промовила Джессі хрипким вдумливим голосом. – Може посунутися на мою половину.