«Джури і Кудлатик» — продовження трилогії відомого українського письменника Володимира Рутківського «Джури», за яку її автора удостоєно Шевченківської премії. З появою цього «незапланованого» роману трилогія стає тетралогією. Це — незвичайна книжка. Історична й сучасна, смішна і мудра. В ній ідеться про життя і смерть, про земне й небесне, про перші ніжні почуття (і то не тільки в людей), про переміщення в часі, де вірність і дружба залишаються незмінними. На сторінках роману ви востаннє зустрінетеся зі своїми улюбленими героями — хоробрим вивідником Швайкою, друзями-характерниками Грициком і Саньком, козацькими вовками Барвінком і Куцим. Вам, напевно, буде цікаво довідатись про сучасного шестикласника Грицика і про те, що Куций через 500 років після козацьких часів перевтілився в Кудлатика. До того ж Кудлатик виявився ще й чудовим оповідачем.Утім, краще послухати його самого…Четвертий роман тетралогії «Джури козака Швайки»
Барвінок був страшенно знічений. Я теж почувався не набагато краще.
Ми з Барвінком — козацькі вовки. Наші ноги можуть наздогнати будь-якого звіра, а ікла — розтрощити будь-яку кістку. Нам під силу без передиху доставити важливе повідомлення від моря аж до самого Переяслава чи навіть до Києва, відчувати татарів на відстані кількох польотів стріли або непоміченими розгулювати поміж шатрами їхніх аулів.
І ось тепер дожилися до того, що соромно козакам в очі глянути.
Ну, посудіть самі: ще навесні ми з Барвінком та іншими козацькими вовками тільки те й робили, що снували степом та виявляли сліди збройних татарських ватаг — чамбулів, які чатували на козаків ледь не в кожній улоговині чи переліску. А щойно знаходили — негайно давали знати Швайці чи Грицикові. І тоді стріли зі свистом прошивали сухе повітря, а степ аж дзвенів від ударів мерехтливих шабель. Щедро лилася кров, і степові хижаки сповзалися, збігалися, зліталися на безперервні учти.
Та після того, як кілька тижнів тому наші козаки здобули Очаків, а заодно дали добрячого прочухана і туркам у їхньому Синопі, все змінилося. Татарів наче трясця вхопила. Ми, вовчики діда Кудьми, скрадалися попереду козацького війська, відбігали від нього далеко вбік, винюшкували ледь не кожну западинку — проте ними й близько не пахло. Хіба що сліди дводенної давнини свідчили, що татари тут таки водилися і їх було чимало. Та, схоже, вони якимось чином довідувалися про наближення козацького війська і тікали світ за очі.
— Ну й життя пішло, — скаржився черкаський сотник Колотнеча, роздивляючись неясні вже сліди татарських коней. — Навіть почубитися ні з ким. Може, вовчики, ви все ж таки знайдете нам бодай хирлявенького татарчика?
Замість відповіді Барвінок і я лишень винувато крутили хвостами. Ну що ми могли вдіяти?
Вже другий тиждень неспішно підіймалася вгору по Дніпру нескінченна козацька валка. Над нею нависали хмари важкої куряви. Її здіймали не так козацькі вози, як незліченні табуни коней, череди корів та отари овець. Свого часу їх забрали татарські нападники, і тепер вони поверталися в рідні краї. Князь Глинський наказав гнати їх попаски. Я саме пробігав повз нього, коли він казав Колотнечі:
— Треба, щоб за Тясмин чи Сулу повернулася вгодована худоба, а не якісь кістяки.
— Та звісно, князю, так і буде, — пообіцяв той.
А ще з нами було чимало поранених козаків. Вони лежали на возах, щедро устелених сіном. Вози ті час від часу гуцикали на вибоїнах, поранені морщилися від болю, а іноді й стогнали здушеними голосами. І саме через них військо часто зупинялося то в затишній улоговині, то під лісом чи біля пологого спуску до Дніпра. І тоді здорові козаки перестеляли траву чи змивали водою куряву з облич своїх безпомічних побратимів. А під вечір до неба здіймалося безліч вогнищ, над якими булькотіли величезні казани. І тоді навіть ми з Барвінком не витримували і трималися якомога ближче до них.
Одним із поранених був Санько. Він провіщав майбутнє, однак, на диво, саме йому не пощастило на рівному місці. Це трапилося за чотири доби після того, як козаки вирушили з переможеного Очакова. Ми з Барвінком винюшили тоді в одному переліску зо дві сотні ще неляканих татарів. Вони тихцем скрадалися за нами в надії поживитися бодай якоюсь гарбою з козацької валки. Цю новину ми передали Швайці, що їхав із сотнею воронівців. Козаки непомітно обійшли татарів і вдарили їм у спину так, що від тих лиш пір’я полетіло. Все ж кількаро з них, відстрілюючись через плече, вирвалися у степ. На жаль, одна зі стріл вп’ялася Санькові глибоко в груди, і тепер він лежав на устеленому м’якою травою возі й картав себе за необережність.
— Треба було простежити, куди летить та стріла, — скаржився він Грицикові, що ні на крок не відходив від побратима. — Та, як на зло, в око залетіла клята мошкара, і я, мов дитя, заходився кліпати. От і докліпався…
— Нічого, з ким не буває, — заспокоював його Грицик. — Головне, що ти живий. Тільки шкода, що тепер я мушу їхати до дядька Рашита без тебе… — він поклав руку на тугі сакви, де, як усі знали, лежав викуп за Фузу, Рашитову доньку. — Чи, може, мені краще дочекатися, коли ти одужаєш?
— Та ні. Їдь уже без мене, — болісно всміхнувся Санько. — А я, коли стану на ноги, обов’язково навідаюся до вас.
Ми з Барвінком теж кожної вільної миті провідували Санька. Найчастіше це вдавалося тоді, коли козацтво зупинялося на перепочинок. Проте сидіти біля хворого випадало недовго, бо за якусь хвилину з-поміж возів лунало загрозливе бекання і перед очі всього табору з’являвся бруднющий, аж рудий, цап Відбувайло.
Це був неабиякий цап. Він очолював одну з найбільших отар, що тяглися за возами. Та щойно заходжувалися розпрягати коней, Відбувайло покидав своїх овець напризволяще і квапився до табору, щоб випробувати на комусь свої важкі кручені роги.
