Эмигрантка полностью

Мне не жалко, бери, ничего не прошу,

Все, что будет, тебе я прощаю.

Я твой образ, в глазах, постоянно ношу

И о прошлом касании вздыхаю.

Голос чудится мне, в гаме дня и в тиши,

И улыбки сияние родное…

Но касания тела не насытят Души,

А два рядом не то же, что двое.

Мы расстанемся вскоре, уже решено.

Но я знаю, средь чувств непогоды,

Ты придешь посмотреть на чужое окно,

Что моим было долгие годы.

Ты захочешь хоть тень увидать на стекле,

Ощутить хоть бы отклик огня …

И Душа встрепенется о прошлом тепле,

И, быть может, поймешь ты меня.

Сжигаю память всех прошедших дней:

И взлеты прошлые, и прошлые падения,

Любви (отбывшей) прошлый юбилей,

Прошедшего все времяпровождения.

Все позади! Пусть все горит огнем!

Домой! Домой! Я покидаю дом.

Я люблю тебя телом, но больше Душой.

В эти странные дни, когда все решено,

Я, как прежде, готова проститься с тобой

И, по-прежнему, жду все равно.

Мне в глаза бы твои все глядеть и глядеть.

Еще пара шагов и не встретимся впредь.

Что тянуть с этой парой шагов?

Нашу долгую песню пора бы допеть,

Но в Хаосе еще столько слов.

Не верь, если скажут тебе, аhуви[1],

Что я заблудилась в несчастной любви.

Любви несчастливой, конечно же, нет.

Любовь – сказка жизни,

раскрывшийся Свет,

Луч солнца в росинке, в сосновом лесу…

Улыбка, которую в сердце несу.

Да, вот и все. Прости. Я уезжаю.

Ты пожелай, чтоб легким был мой путь.

Мы больше не увидимся, я знаю,

Вот разве что во сне когда-нибудь.

Молчи. Я все сама себе сказала.

Ни слов, ни чувств напрасно не тревожь.

Я еду навсегда. Ну, так и что ж?

Я двадцать лет жила как у вокзала,

Все ожидая, что вот-вот придешь.

Не обертайся. Мушу пережити.

Хоч серця метроном ще б’ється в резонанс

l ще «рiзбить печаль свої дереворити»

Та вибрані шляхи вже роз’єднали нас.

Я так тебе ще прагну цілувати,

Прижатись до нестями в відчуттях.

l ти ще поруч (можна все сказати),

Та кожен з нас на свій ступив вже шлях.

l за фіранки слів не варто вже ховатись…

Роки й роки, все сказано в свій час…

Ось-ось i вже нам більше не стрічатись.

Можливо, лиш зоря на мить з’єднає нас.

l стане млосно, очі, губи друга…

l, крізь фізичні відстані Землі,

Підхопить раптом нас тугої хвилі туга

l закачає в зоряній iмлi.

Ти глянь-но у вікно:

Там дощиків засів.

То все було давно,

Ще за старих часів

То все було колись,

Комусь, когось назад…

Ти в серце подивись,

Там також дощепад…

Не треба, помовчи,

Минулися слова.

Як сонцю уночі

Їм вже/ще не пора.

Зі спадщиною пережитих літ

Ми кожен день народжуємось в світ.

Про кількість літ питатися дарма,

Ми вже не ті, вчорашніх нас нема.

Не паросток, насіння, не бутон,

Що було – ніби є i ніби сон.

Лишились шрами, зморшки на чолі

l тихі очі, в сумі і теплі.

Нічого випадкового немає –

Повторюєш мені ти знову й знову.

Ти правий, всіх нас Бог Веде і Направляє,

l нам Дає думки і Відкриває мову.

Вже розколовся час. Та крізь круті пороги,

На перехресті вчора й майбуття,

Лише на мить схрестилися дороги:

Ні там, ні тут, свій світ і каяття.

Ніхто чуже життя не може перебути.

l, хоч рука в руці, та жити мусиш сам,

Звільнися від лузги, дурману та отрути…

Ти в себе подивись і все прозрієш там.

А побут нас усіх у вирі буднів крутить,

У кожного проблем, повір, чималий міх,

Та більшість, через це, своє життя не губить.

Чого ж ти падаєш, адже ти краще них.

За домами зелени разливы.

Замерла, почти что не дыша.

Вот места, где были мы счастливы –

Обмануться тянется Душа.

Но смеется разум: наважденье,

Фикусы – красивые деревья.

А наш лес за морем, за границами,

За до слез сомкнутыми ресницами.

Так я єврейка, родом з України.

Жидівка – кажеш ти, То що ж, нехай і так.

Я, гордо, на чолі несла єврейства знак

l не ховалася, як дехто, у шпарини.

Я прізвище єврейське зберегла.

Я все життя «жидівкою» була.

Тут праотці мої, в забутих вже віках,

Роботу віднайшли собі i дах.

Я народилась тут, батьків тут поховала…

А звідки ти взялась? -ото мені цікаво.

Чи не від тих навал монгольсько доби,

Що щирий люд землі підняли на диби?

Чиж пращурку твою не зґвалтували були?

Бо звідки ж в тебе ці монгольські скули,

Мигдалини очей, той неповторний ніс?

До справжніх українок придивись,

Що не сичать, не бризкають слиною,

Не марять світ затьмарити пітьмою,

Не б’ють себе у груди щохвилини,

Доказуючи: я – для України!

l не шукають потім в прадідах „жидів”,

Щоб назавжди покинути «свій Львів»,

«Свою Галичину, свою Вкраїну

l неповторну мову солов’їну».

Ти ж не бажаєш в Україні працювати,

Багатше жити у Австралії, Канаді

Та знов „жиди”, у котре, на заваді

Де ж, в дідька, ту жидівську маму взяти?

l ти сичиш i бризкаєш слиною…

Всі вині, всі гнобили, обкрадали,

Привчили бути нишпоркою, рабою