З історії відоме «Велике переселення народів» (В. п. н.) — сукупність етнічних переміщень в Європі в IV-VII ст., головним чином з периферії на територію Римської імперії. Причиною В. п. н. були соціальні зрушення в племен, які переміщувалися (розклад племінного ладу, формування класового суспільства) і кризова ситуація, що склалася в Римській імперії. Близько 370 року гунни перейшли Волгу і разом з алланами рушили на германські племена готів, які займали Північне Причорномор’я. Восени 376 року під натиском гуннів частина вестготів оселилася на території Римської імперії. Протягом V ст. германські племена розселилися на території Західної Римської імперії, утворивши ряд королівств у Північній Африці (429-438), бургундів у Північно-Східній Галії (476), вестготів у Південно-Західній Галії (480), остготів в Італії (493). Англи, сакси, юти в V-VI ст. завоювали Британію. В 568 році лангобарди утвердилися в Північній і Середній Італії. В VI-VII ст. слов’яни заселили Балканський півострів. Велике переселення народів спричинило падіння Західної Римської імперії та заміну рабовласницького ладу феодальним на всій території колишньої Римської імперії». — УРЕ, т. 2, ст. 160-161.
Взагалі, колонізація для землян відома здавна. Процес заселення і господарського освоєння земель своєї країни («внутрішня колонізація») відбувався в Західній Європі в XI-XIII ст. У XIII-XV ст. російськими людьми були колонізовані райони Півночі, пізніше — Поволжя, Сибір, Далекий Схід, Причорномор’я, Північний Кавказ. Організація ж поселень, переважно землеробського плану за межами своєї країни — це вже зовнішня колонізація, переселенська. Почалася вона з кінця 3 тисячоліття до н. е. ассирійцями; в 1-му тисячолітті виникли античні колонії. Жвавіша колонізація територій на інших континентах почалася в епоху Великих географічних відкриттів, коли утворювалися переселенські колонії в Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці тощо.
У Київській Русі незаймані землі (внутрішня колонізація) почали заселяти у IX-XII ст. Особливо цей процес посилився вже в Україні починаючи з ІV (інтенсивніше століттям пізніше). Рятуючись від панської неволі, українське селянство масово втікало на південь, у пониззя Дніпра в незаймані, що тоді здавалися дикими, безкраї степи, де й засновували слободи (від «свобода», селища, де живуть вільні від феодальної залежності люди). Так зароджувалося славне, ніким не скорене українське козацтво, що досягло своєї величі вже в часи Запорозької. Січі.
«Українські степи вабили людину своїми неліченими багатствами. Але в той же час вони боялися їх. Людину лякали не тільки бездоріжжя, звірі, гади та отруйні мухи. Найбільшим, найнебезпечнішим ворогом були татарські хижаки. Проте, здавалося, і від цього ворога було легше відбитися, як від панів.
До широких українських степів і прямували втікачі.
Зрозуміло, нелегко було втекти від пана. Панські посіпаки пильно наглядали за селянами. Як тільки хтось тікав, зараз же посилали погоню. І горе чекало того, хто попадав до рук безжалісних гайдуків. Якщо пани не могли переслідувати втікачів— селян власними силами, то зверталися за допомогою до державної влади. Тоді воєводи, старости й інші урядники посилали за втікачами озброєні загони. Ось чому тікали завжди тільки наймужніші й найвідважніші люди, саме ті, кому воля була дорожчою за життя, хто не боявся не тільки дати збройну відсіч панам, але й сміливо йшов у степ назустріч татарським загарбникам.
Готувалися до втечі з великою обережністю. Радилися таємно, домовлялися, обирали отамана, заготовляли харчі, риштували вози в далеку дорогу. Брали з собою все сільськогосподарське знаряддя і ремісничі інструменти, а також мережі ловити рибу, пастки та всякі причандалля, щоб полювати на звіра. Звичайно, всі старалися озброїтись найкраще — луками, рушницями, шаблями, списами. А хто цього не мав, той брав просто дубового кия.
Валки втікачів виїздили в дорогу навесні, саме тоді, коли просихала земля вже вкривалася травою. Їхали з великою пересторогою, висилаючи у всі сторони дозорців. На ночівлі обирали затишне місце у балці або під гаєм. Тут ставили вози один до одного у вигляді чотирикутника, всередину якого іноді заганяли худобу й коней. Заглиблювалися далеко в степ, куди, здавалося, вже ніколи не зайдуть пани й урядники, оселялися. Під селища обирали місця в глибоких балках і байраках, біля степових річок.
Оселяючись на нових місцях, утікачі вважали себе за вільних людей і називалися козаками.
